Читати книгу - "Залишенець."

— Як він?

— Нівроку, росте.

— Я знав, що в тебе йому буде найкраще, — сказав Ворон. — Але мушу відвезти його ще далі.

— Навіщо? — вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.

— Треба, Євдосю. Такий час.

— Такий. Пора тобі й про себе подумати.

— А що тут думати?

— Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.

— І ти вже знаєш… Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.

— Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.

— Взавтра, — сказав він. — Взавтра я зголю бороду.

— Справді? — Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. — Це я вже більше тебе не побачу?

— Ну, чого ж… — якось непевно промовив Ворон.

— Переночуєш у мене?

— Ні. Посиджу, поки збереш дитину.

— Хоч підвечеряй.

Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.

— А про Веремія більше нічого не чув? — спитала вона.

— Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.

— Так завжди велося у світі.

— Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне — про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.

— А це що таке? — не второпала Євдося.

— Ну, таке потаємне братство, що має спільну, приховану від людей мету. Його братчики вважають, що Іванові Предтечі одрубали у в'язниці не лише голову, але й праву руку. Та найцікавіше те, що через багато літ ця рука якимось чином потрапила до москалів, і вони зберігають її мощі десь біля Пскова чи Новгорода. Саме тому кацапи збудували таку міцну державу.

— Сон рябої кобили, — сказала Євдося.

— Та вже ж. Проте лицарі ордену взяли собі за мету відшукати руку Івана Хрестителя.

— Для чого?

— А ти не здогадуєшся? Щоб викрасти й перенести її в Україну. Мовляв, лише тоді справа нашої державності матиме добрі наслідки. Бідний Івась. Він і мене агітував пристати до цього ордену й вирушити на пошуки руки.

— А ти?

Ворон поклав ложку, зашарудів у кишені, дістаючи кисет з тютюном.

— Кури тут, — сказала Євдося. — Хочу, щоб довше твоїм духом у хаті пахло.

— А я, — він склав папірець жолобком і сипнув у нього пучку тютюну, — я не перечив Івасеві. Хай кожен тішиться тим, що додає йому віри. Не хотів доводити, що це нісенітниця, то відмовився пристати до їхнього братства з іншої причини. Такої, що й казати соромно.

— Кажи, сором'язливий ти мій, — легенько вщипнула його Євдося, всміхнувшись до Ворона самими губами.

— Бачиш, Євдосю, братчики ордену поставили перед собою занадто суворі правила: не спати в жидівських хатах, не любитися з жінками, не курити й не пити. Перше — то ще сяк-так, нехай би було, а від усього іншого як відмовитися живому чоловікові?

— Ну, звісно, та ще й такому, як ти, — знов кольнула його Євдося.

— А що я? Не такий, як усі?

— Ні, ти в нас найкращий, — сказала вона. — Тобі не гріх і в жидівській хаті переспати, якщо припече. Сам же кажеш, що перше куди не йшло…

— Ти на слові мене не лови, — Ворон видихнув такий струмінь диму, що вогник над каганцем застрибав і ледь не погас.

— Я не ловлю, я знаю, що це незабаром буде.

— Де?

— Не знаю, тоді згадаєш мене. Але ти не доказав про Івася. Що він? Покинув усе і пішов у Московію?

— Нікуди він не пішов. Коли ми брали Черкаси, гарматною стрільнею йому відірвало голову й праву руку…

— Матінко рідна, — перехрестилась Євдося.

— Ось такий знак. І скажи після цього, що над нами немає вищої сили.

— Цей знак не від Бога.

— Але чому саме голову й праву руку? Чому не ліву?

— Про це судити не нам, — сказала Євдося.

— Може, й так. А про Веремія… то я хотів у тебе спитатися. Ти ж, мабуть, пробувала щось розгадати?

— Пробувала, та не виходить. Не скрізь я можу заглянути. Раз випадає на життя, а раз… Щось плутає карти. Кидала й на зерно — те саме. Усе тут покрите великою тайною.

— Жаль. Бо я таке задумав, що мені треба знати, живий він чи ні.

— Що? Може, скажеш?

— Не тепер.

— Тоді роби як знаєш. Тільки дай мені ще раз побачити тебе на прощання.

Вона підійшла до Ворона, провела пальцями по його волоссю, чолі, бровах, довкола очей, торкнулася пучками вуст, бороди.

— Гарний… А як поголишся та обстрижешся, тебе й любка не впізнає. Саме час зробити те, що тобі раджу. Хоч як мені шкода назавжди прощатися з тобою.

Він поцілував її руку.

— Дякую тобі за все, Євдосю.

Чорний ворон, який сидів у розсосі побитого громом береста, чув, як рипнули двері і надвір вийшов знайомий йому чоловік з чудернацькою шанькою, що звисала через шию на груди, але ворон швидко здогадався, що то ніяка не шанька, а сповиток із великої хустки, де лежала, мов у колисці, дитина. Услід за ним вийшла сліпа жінка, і, коли чоловік сів на коня, здійняла руки долонями до неба.

Воронові дуже кортіло прислідити, куди ж далі повезуть це дитинча, але він уже не мав сил на далеку мандрівку. До того ж надворі стояла безмісячна ніч, а ворон не був нічним птахом, щоб в отаку непроглядь вибиратися бозна-куди. Він і так ледь-ледь добачав, що воно діється біля хати, і, коли вершник розчинився у темряві, а жінка опустилася на коліна, ворон не міг розібрати, чи то вона молиться, б'ючи поклони, чи цілує слід від копит.

2

Добропорядний совєтський воєнком, заслуживши законну відпустку, їхав з молодою дружиною та семимісячним чадом у гості до своєї любої тещі аж у прикордонне містечко Дунаївці.

Після тяжких трудів та поранення в сутичці з бандою цей комісар мав право трохи перепочити, а заодно «показати бабусі дорогого онучечка, якого вона ще не бачила».

У тих далеких Дунаївцях ми, звісно, не мали ніяких родичів, зате довідка Матусівської волості устійнювала протилежне.

Крім цього