Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Першими кинулись до Адальберта варяжини. Але хреститись не захотіли. Щось їм також не до вподоби виявилось. Мовили, єпископ зажадав від них служби своєму королеві Оттону. Вони ж хотіли служити лише собі. Святослав же не пішов до Адальберта. Щербило також. Десь сидів у кутку, гриз свою душу образою на княгиню. Його, вірного їй воєводу, кинула до поруба. Хотіла згноїти живим!.. Тепер ще й двір його віддала чужакам... Забула, як він своїм мечем колись тримав її на київському столі!.. Скреготав зубами, ворушив щелепами. І сивів, сивів...

Ольга ж забула за Щербила. З подивом спостерігала жвавого Адальберта, через котрого хотіла зв'язати Київ з Германською країною. А він з усієї сили кинувся з хрестом до киян і намагався перетягнути їх до свого Бога. Про державні справи і не мислив розмовляти з нею. Про союз і мир Руси зі своїм королем не збирався й думати. А вона ж так сподівалась на цього посланця Оттона!..

З усіх боків обступали її клопоти. Мовили, що десь Святослав кохається з Малушею потай від неї. Цю таємницю знав увесь Київ, про неї гуділи всі торговища. Її думки кружляли найбільше навколо цієї витівки сина. Заспокоювала себе: зрештою, від цього нічого не міняється в Країні Руси. Святослав має законну жону з княжого роду, має уже й спадкоємця — сина Ярополка. Їй новий клопіт — треба охрестити дитя... Невістка не проти, а що кохається там з кимось — діло молоде. Нехай та бранка-рабиня дістане дрібку кохання від чужого їй мужа. Менше женихатись будуть оті боярчуки — Чуриня, Ставро та Свенельдич. А особливо Чуриня. Мабуть, мати його постійно напучувала, бо так упадав коло дівчини, що вже й княгині не соромився. Простоював під Малушиними вікнами, бувало, цілу ніч. Одного зимового ранку його знайшли її покоївки ледь живого. Насилу відтерли хлопця снігом. А Малуша тільки й думала за Святослава. Аж злягла, коли в нього народився синок... Нині таки домоглась кохання молодого князя...

Та ще гризла Ольжину гордість давня царгородська обада. Якби возносливий кесар тоді дав їй невістку — якусь царівну зі свого роду, не було б нині у неї клопотів зі Святославом. І хлопець, чує її серце, зачаїв у серці образу: його не визнали врівень з царським родом, вважали дикуном, нікчемою, варваром, збитошником, ненавченим дітваком, пісним слюнявцем, котрий не гідний стати поруч із царівною царгородською!.. Бо єсть нехрещений, яко скотина на стайні... Вона розуміла сина, і їй ще більше пекла та давня образа. Тому й прощала Святославу все. Тому так й сподівалася на приїзд єпископа Адальберта: мріяла з'єднати в союзі Країну Руси з Германським королівством супроти Ромеї. Оце й була б її найліпша відповідь гордому Царгороду.

Германський король Оттон на той час уже захопив Північну Італію, розгромив войовничих угрів. І, наперекір усім владикам світу, вінчався на трон своєї нової держави — Священної Римської імперії. До нього тепер горнулись польські князівства, Данія, Болгарія, Чехія... Країна Руси мала б також зв'язатись з ним і бути в спільниках і соуззі проти натиску Ромеї на Європу. О, як тоді закрутиться царгородський імператор на своєму золотому троні...

Єпископ Адальберт був невисокий, вугластий в плечах, швидкий у рухах чоловік. Безвусий, безбородий... Дивно було дивитися в його голе баб'яче лице. Ніби і не муж, обличчя — як у жінки. Та ще оте ситеньке підборіддя, що, як м'яке тісто, аж качається на грудях. Прости, Господи!..

Княгиня ледве стримала себе від тих грішних думок, щоб не засміятись йому у вічі. А проте він посланець великого імператора великої імперії на Заході. І ця могутня держава належно вшанувала її сольбу і прохання. І вже ось він перед нею, чемно хилить голову і мимрить якесь славослів'я... Ставро та Асмуд один поперед одного переказують їй ті слова вітання і величання «королеви русів» від самого Оттона...

— Гаразд... Дякую...— швидким позирком оглядала Адальберта й велику громаду його пресвітерів. Чималенько священиків прихопив отець Адальберт. Мабуть, збирається багато храмів своїх тут поставити і монастирів.

І враз утямила, чому Святослав не з'являється їй на очі: не може зносити тих довгополих проповідників, яких повно найшло в Київ з Болгарії, Моравії, Царгорода, а тепер оце ще з Кведлінбурга. Гліб також нічого їй не каже: певно, затамував на неї образу за цього Адальберта. А вже що православні отці священики!.. Григорій, кажуть, зліг у постіль, помирає від образи і від старости.

В обличчя їй війнув якийсь холодок. Якийсь тяжкий здогад війнув їй в лице і в серце — здогад про ще не усвідомлену зраду... Виходить, що від неї через цього Адальберта відсунулись усі. Вона лишилась сам на сам на голій стрімкій скелі, що зіп'ялась над безоднею, котру можна назвати — влада...

Відійшли від неї її сини, грецькі священики, котрі щільно обступали її тут зі своєю християнською громадою. Поховались у шпарини роздратовані варяжини. Язичники-поганини тісніше обступали Святослава...

І виходить, ніхто не розуміє її державницького жадання — спільно з Оттоном і його прибічними країнами витіснити владарювання Ромеї над іншими державами, поменшити її зневагу й зазіхання щодо інших земель, визнати Країну Руси рівною своїй державі.

А що ж кияни? Звісно, їм недоступні ці її жадання й наміри. Вони бачать тільки цього латинина, його священиків, котрі тільки й мріють витіснити звідси ромейського бога і поставити свого — латинського.

Чужа вона, отже, всьому Києву. Її наміри нікого не цікавлять. А вона ж це хотіла зробити задля них, задля їхнього майбуття... О люди... Чому ваш розмисл повзає по землі, а не злітає ввись соколами? Чому дбаєте тільки про день сьогоднішній і забуваєте прозирнути в свій прийдешній день?

Чи, може, ви довірили той труд своїм володарям? Мабуть... Простим людям вистачає праці — сіяти ниви, ростити  хліб,  пестити дітей.  Тож  виходить,  кожен  має нести в цьому житті свій хрест і свою корону.. . Її корона тяжка, яко кам'яний хрест... І ти, княгине, тяжкість її хотіла б перекласти на когось іншого? Ні, мусиш нести її сама…

Адальберт, відкланявшись, спогорда поглядав на київську княгиню-королеву. Чув себе тут потрібним і бажаним, чекав високої подяки і високої чести.

Інакше не могло й бути. І все оповідав, оповідав... Він-бо посланець великого Оттона, сина знаменитого короля Генріха Птахолова. Його король —