Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

— Воронь Боже. Нині я п’ю тільки вино.

— Але ми вас хочемо вгостити. Бармен, пляшку «Ведмежої крові»! — гукнула дама, і за хвилю розкоркована пляшка з’явилася на столі.

І знову я мушу вжити вислів «у ті часи». Авжеж, у ті часи уЛьвові продавалося чудове болгарське вино «Ведмежа кров». Те, що під цією назвою продається тепер, — жахлива люра. Ми випили й відразу ж зазнайомилися. Дамочок звали Оля

і Галя. Обидві були в тілі, з великими бюстами і напацькані так, що келишки їхні червоніли від помади. Я так думаю, що кожного разу, виходячи до кльозету, вони підправляли вуста, розтягуючи їх у дурнуватій посмішці, потім тими вустами плямкали, кінчиком язика проводили по зубах, злизуючи сліди помади, врешті пудрували носи і тільки тоді з’являлися

на люди. Не маючи на те настрою, я змушений був із ними спілкуватися, і тут вигулькнула цікава річ. Вони, виявляється, бачили нас із Мар’яною, коли ми зайшли до кнайпи.

— То була ваша донька? — спитала Галя.

Я подумав, що заперечувати нема сенсу.

— Симпатична, — сказала Оля.

— Та що там — красуня, — уточнила Галя. — Вчиться?

— Закінчила десятий клас.

— О, то ви стали молодим батьком. А чому вона вас так швиденько витягла звідси?

— Не знаю. Можливо, когось побачила. Я не цікавився.

— Ви, напевно, живете окремо?

— Так. Ми з її мамою розлучилися.

— Ми так і подумали. — Ну, це ж треба, які провидиці! — Але кого вона могла тут такого побачити? Тут самі хлопи нашого віку.

— А що, від того часу, коли ми вийшли і я повернувся, публіка не змінилася?

— Практично ні.

— Стривай, здається один пан вийшов.

— Ах так, так, один пан вийшов. Але він не прощався. Він сидів он у тій компанії і, коли відходив, сказав, що скоро повернеться.

Ну і що? — подумав я. Це й так нічого не міняє. Я все одно не вирахую, від кого чкурнула Мар’яна. Якби не ці настирливі жінки, я б уже злиняв, але вони вперто змушували з ними пити, ба ще й відгадувати, хто саме з них уродинниця. їхнє пашталакання мене починало нервувати. Врешті виявилося, що це Оля. А коли вона мене витягла з-за столу на танець з притисканням, я відчув величезне бажання шугнути до кльо-зету і зникнути, бо вона була достатньо п’яна, аби не керувати собою, і повисла на мені, притулившись животом. Від неї пахло коньяком, парфумами, потом і салатом «олів’є».

Я ледве відбув цю танцювальну каторгу і подумав, що тікати все одно доведеться, то чому не зараз? Я встав і рушив до кльозету. І цієї хвилі до кнайпи увійшов мій добрий колєґа Мирон. Ми обнялися, і виявилося, що це саме він і зник на півтори години, відколи ми сюди зазирали з Мар’яною. Він мені махав рукою, але Мар’яна надто оперативно мене висмикнула, аби я зміг це помітити. Мирон повернувся до своєї веселої компанії і потягнув мене до себе. Я не опирався, бо дамочки мені вже обридли. Мирон був хірургом, тому не дивно, що за столом сиділи самі медики, вочевидь, вже добряче веселі. І тут один із лікарів запитав мене:

— А що то ви, пане Юрку, цнотливих юнок зваблюєте?

— Яких саме? Тих? — кивнув я на стіл з дамами.

— Ні, тих, з якими ви сюди зазирнули і відразу вилетіли, як ошпарені.

— А в Юрчика така спеціалізація, — сказав Мирон, — самі пацанки. Тобто юні поетеси.

— О, я й не знав, що Мар’яна ще й поетеса, — сказав той самий лікар, а мене наче струмом вдарило.

— То ви її знаєте?

Сказати, що серце у мене тієї миті калатало, як навіже-не, — не сказати нічого.

— Нє, пане Юрцю, так, як ви її знаєте, я її не знаю. Не переживайте. — Язик у нього заплітався. — Вона моя пацієнтка. От і все.

— У неї щось із мозком? — спитав Мирон.

— Логічно. Мої пацієнти всі з мозком. Але давайте вип’ємо. До нас приєдналися два файні кумплі. Пане Юрку, що ви п’єте? Вино? Бармен! Пане Юрку, замовляйте.

Я подумав, що, цілком можливо, я й сам стану його пацієнтом від цього шоку. Мені кортіло розпитати, що саме дошкуляє Мар’яні, але розмова поточилася вже в такому руслі, що я не мав жодної можливості встряти. Заки я на-

пився, встиг собі усвідомити одну річ: людина, якої сполохалася Мар’яна, була лікарем... Пиятика затягнулася настільки, що я подався спати до Мирона. Вранці, коли він збирався на роботу, я вирішив вивідати про Мар’яну дещо більше. Мирон запропонував поїхати з ним.

їхати кудись зранку після пиятики, не почистивши всі пір’їнки вдома, не належить до моїх звичок, але виходу не було, залізо треба кувати вчасно. Мирон із нейрохірургом Ростиславом працювали в одній лікарні, хоч і на різних поверхах, але що Мирон мав свій персональний кабінет, то зустріч відбулася у нього.

— Юрчик хоче знати про Мар’яну, — сказав Мирон, розливаючи в келишки коньяк. — Ти ж розумієш, вони зустрічаються.

— Так, вона класна дівчина. Не за віком розвинута. А що, ви так сильно нею перейнялися?

— Можна сказати, що так. Ми справді зустрічаємося.

— Юна поетеса, розумієш? — підморгнув Мирон.

— Справді, таке трапляється, що талант вибухає у людей приречених... — Тут він замовк, мовби злякавшись, що бовкнув зайве, взяв у рот цигарку і спробував запалити, сірники в його пальцях ламалися, поки нарешті Мирон не підсунув йому під ніс запальничку, тоді відкашлявся і додав: — Вона хвора. Невиліковно.

Я отерп і відчув, як душа моя провалюється у якісь потаємні глибини мого тіла разом із серцем. Мабуть, жах, який спалахнув на моєму обличчі, вразив і Ростислава.