Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

— І що ж ти йому розповідала?

— Нічого. Моє особисте життя належить лише мені. Шкода, що він цього не розуміє.

— А хто він у тебе?

— Професор. Немає нічого гіршого за батька-професора. Коли ти ще мала, ти його не цікавиш, бо він постійно зайнятий своїми справами, а коли ти починаєш дорослішати, його раптом пробиває: він починає жваво цікавитися, чи ти часом не потрапила в погану компанію, давати дурнуваті поради й лякати абортами.

— А мама?

— Ну, мама, інакша... вона мене краще розуміє...

— А чим вона займається?

— А що це тебе раптом так зацікавили мої батьки?

— Ти просто ніколи нічого про них не розповідала^ Це виглядало дивно. Ти жодного разу навіть словом про них не прохопилася.

— Я це навмисне робила. Я боялася, що ти мене захочеш розчулити, почнеш заливати: а ти подумала про батьків? а як

вони переживуть твоє самогубство? От цього я боялася. А тепер не боюсь, то й розповідаю.

— То чим же займається твоя мама?

— Мама? Мама — лікар. У мене чудова мама.

— І як вона ставиться до того, що татко вечорами засідає у кнайпі?

— Та це дуже рідко буває. Я була просто ошелешена, коли його там побачила. Здається, що він нас таки не помітив. Боже, я й досі вся тремчу.

— Невже це було б так страшно, якби ти нас познайомила?

Мар’яна зиркнула на мене так, мовби я дав їй запитання

з тригонометрії.

— Ти забув, скільки мені років? Я, завваж, ще не маю паспорта. Я так думаю, що він зі своїми зв’язками міг би тебе навіть притягнути до відповідальності. За розбещення малолітніх. Теж мені вигадав: познайомити!

Але якась підступна думка мені підказувала, що вона говорить неправду, всі її репліки були надто театралізовані, нещирі, а за кілька хвилин я був уже майже певен, що вона мені крутить юра, бо після того, як ми вийшли з «двійки» на кінцевій зупинці і я рушив звичним напрямом до зупинки її автобуса, Мар’яна наполягла, щоб цього разу провести спочатку мене. Такого ніколи раніше не було, і з огляду на вечірню пору я не погоджувався, але вона стояла на своєму і не заспокоїлася, доки таки не посадила мене на винниківський автобус. Причиною такої незвичної поведінки начебто була моя застуда, я мав якнайскорше потрапити додому і вжити аспірину. Здавалося б, тут не було нічого дивного, жінки люблять інколи проявляти свої материнські інстинкти, до того ж я справді кілька разів пчихнув і скористався хустинкою. Але щось мене продовжувало муляти, і я, не доїхавши до Винників, зійшов з автобуса, пересів на львівський автобус і повернувся до тієї самої кнайпи, звідки ми вилетіли, як кулі.

У ті роки кнайп ще було малувато й зазвичай усі вони вечорами забивалися по зав’язку. Ця не відрізнялася від інших, за столиками сиділо щонайменше зо два десятки вірогідних татусів Мар’яни. Я знайшов вільне місце в самому куточку, де пліткувало дві дами у віці від тридцяти п’яти до сорока. У своєму далеко не бідному на пригоди житті я не мав щастя пізнати кобіту старшу тридцяти двох років. Якими жінки бувають у тридцять п’ять або сорок років, я не мав уявлення, але найцікавіше, що й не прагнув це спізнати. Мене такі жінки цікавили винятково у юнацькому віці, але мені, як Бальзакові, не пофортунило, хоча я б із задоволенням пожив під крильцем якої-небудь матрони у ті часи, коли ховався від КГБ у Львові без прописки, а отже, і без роботи. Так якось уже виходило, що доля підсовувала мені самих дівчат від п’ятнадцяти до двадцяти восьми, переважна більшість яких мала від двадцяти до двадцяти чотирьох. Одне, що я затямив добре, це те, що двадцятивось-мирічна дівчина — а мав я їх всього дві — дуже далека від ідеалу покірної кішечки і скидається більше на пантеру. Дівчата, яким перевалило за двадцять п’ять уже носять у собі паросток старої діви, який до двадцяти восьми років розростається на пишний трояндовий кущ із багатьма колючками. Вона вже не діва і ще не стара, але приручити її так само непросто, як і дорослого кота чи жеребця, у ній нуртують настільки могутні сили, які впокорити надто важко, і треба бути неабияким ковбоєм, аби об’їздити такого мустанга. Зайве казати, що я не мав жодного бажання гаяти час на цю непросту процедуру і при першій же нагоді зіскакував на повній швидкості.

Природно, що обидві дами не викликали в моїх джинсах жодних емоцій. Я замовив келих «Ведмежої крові» і замислено цмулив, скануючи столик за столиком та вираховуючи Мар’яниного татуська. Як я вже казав, практично кожен із двох десятків чоловіків мого віку міг бути її батьком, якщо припустити, що він взагалі тут був, а я чомусь мав надто великі сумніви щодо цього. У мене склалося таке враження, що не від батька Мар’яна так раптово шуганулася, а від когось іншого, з ким нізащо не бажала мене знайомити. Хто б то міг бути? Молодих хлопців тут взагалі не було — то не була та кнайпа, куди вчащала молодь. Хто ще міг бути такий, з ким моя зустріч могла зіпсувати Мар’яні настрій? Настільки, що вона воліла пересвідчитися, що я сяду у винниківський автобус і не повернуся назад. Авжеж, вона відчувала, що я можу це зробити. Мої роздуми перебили дами навпроти:

— Вибачте, що ми вас відвертаємо, але в одної з нас сьогодні день народження, і ми б хотіли вас вгостити коньяком.

— А то ви п’єте щось несерйозне, — додала її подруга.

— Мені подобається процес пиття, — сказав я, — тому п’ю вино. І в кого з вас день народження?

— А вгадайте.

— Ви обидві такі святкові, що це важко зробити.

—