Читати книгу - "Сашко"

зробить письмової. Принаймні я бачив, як вона совалася на місці, нервувала. Вона пробувала писати в зошиті, але якісь думки збивали її. Ось вона раптом замислилась, як це часом бувало з нею. Очі її дивилися кудись угору, в куток класу. Ромка штовхнула її ліктем, щоб вона рішала задачу, але Женя навіть не звернула уваги на неї. Я не зводив з неї очей. Та ось Женя стряхнула головою, наче прогнала якісь прикрі думки, дістала з зошита клаптик паперу й почала швидко писати. Через хвилину я одержав її записку.

«Сашко, я пригадала все про Кривого. Це чудова людина і наш друг. А ти, Сашко, дурник!»

Коли перед цим я не знаходив собі місця, то тепер просто не тямив себе. Все в мене переплуталося в голові, обличчя пашіло, ручка раз у раз випадала з моїх пальців. Мабуть, я мав якийсь надзвичайний вигляд, бо Михайло Іванович, підійшовши до мене, подивився в мій зошит і сказав:

— Що тобі, Сашко? Ти не хворий?

— Ні… — ледве вимовив я.

— Чому ж тоді ти й не починав ще рішати?

Я мовчав. Михайло Іванович постояв коло мене й пішов далі заглядати в зошити інших учнів. Мабуть, він і без моєї відповіді прочитав мої думки. Все-таки наприкінці уроку я трохи заспокоївся. «Щось Женька наплутала», — думав собі я.

Як тільки пролунав дзвоник, я кинувся до неї. В класі нам би заважали говорити.

Ми вийшли на подвір’я школи, пішли в найдальший куток, де лежало кілька сухих деревин. Женя сіла на колоду.

— Женю, ти щось наплутала…

— Нічого не наплутала… Коли ти нагадав мені, що він кульгає на праву ногу і має високу тонку шию, я дуже швидко все пригадала. Я бачила цього чоловіка у нас два рази, ще коли тут були фашисти. Вони зачинялися з татком у кімнаті, і татусь нікому не дозволяв туди заходити. Так було раз і другий. Я навіть пригадую, що вдруге Кривий заходив до нас якраз у той день, після якого вночі схопили татуся фашисти. Ох, як би я хотіла ще зустрітися з цим чоловіком! Може, він більше розповів би мені й мамі про татка.

— Женю! — вигукнув я, не стримавшись. — Женю! Ти помилилася. Цей чоловік був зрадник… Це він зрадив усіх і вказав на них гестапо. Це він винен у тому, що гестапівці схопили твого батька. Я це напевне знаю, і це я хотів сказати тобі. Я вважав його гестапівським шпигуном, а тепер ще переконався, що він бував серед наших підпільників і зрадив їх. Він запроданець. Він, мабуть, довідався від твого тата, де вони збираються, і повідомив гестапо. А що було далі — ти сама добре знаєш…

— Знаю, знаю, що було потім… — шепотіла вона.

— Женю, ми помстимося, ми помстимося йому! Ми знайдемо цю тварюку, де б вона не ховалася…

По виразу Жениного обличчя я зрозумів, що вона мало вірить у те, що ми це зробимо. Та й сам я не знав, як це здійснити.

Зразу ж після уроків я розповів усе Ромці і Юрчикові. Ми поспішили до дяді Михайла. На цей раз він був дома. Дядя Михайло уважно вислухав нас, щось записав собі в записну книжку і сказав, щоб ми не турбувалися більше цією справою.

Та на всякий випадок ми з Юрчиком наглядали за входом до підвалу. Минуло кілька днів. Кривий не з’являвся. Якось ми повертались гуртом через Собачку. Ми зовсім не поспішали. Ніч була дуже темна, але тепла й запашна. Цвіли тополі, і їх аромат кружив нам голови. Ми дружно співали нових пісень.

Потроху гурток наш розтавав. Було вже пізно. Потім ми пішли стежкою через наш садок і посиділи трохи під шовковицею. Окрім нас трьох, був ще й Гриша. Як чудово було навколо! Так не хотілося йти додому. Вирішили вийти на вулицю нашим подвір’ям. І раптом я помітив при світлі ліхтаря в дворі, що двері до підвалу відчинені.

— Дивіться! — прошепотів я і показав рукою.

Хвилину ніхто не вимовив ні слова. Чути було навіть, як важко дихала Ромка. Мовчки, вражені, оглядались ми один на одного. Звичайно, схаменувся перший я.

— За мною! — скомандував я.

– Єсть — за мною! — вимовила рішуче Ромка, не думаючи, мабуть, про те, що сказала нісенітницю.

Я думаю, у всіх, крім мене, все-таки тремтіли піджилки, бо ніхто з них ніколи не бував у справжньому ділі…

— Я побіжу й гукну батька, — прошепотіла Ромка.

— Швидше, — скомандував я.

Ми почекали Ромку, не наближаючись до підвалу. За дві-три хвилини вона повернулась. Батька не було дома.

Я подав рукою знак моїм товаришам, і ми почали під стіною підкрадатися до дверей підвалу. Потім я обережно заглянув у темний довгий коридор. Звичайно, я не побачив нічого. Але ми були певні, там хтось був і кожної хвилини міг вийти звідтіля.

Всі розташувались по обидва боки входу і з хвилюванням чекали мого сигналу, щоб кинутись на ворога. Хвилини були напружені і прекрасні. Ніколи ми нічого подібного не переживали. Всі притислись до стіни й завмерли, чекаючи. Я був готовий кожну мить вигукнути, як у таких випадках положено: «Руки вгору!», або «Стій!», або «Ні з місця! Ви заарештовані!» В книжках завжди так.

Ми таки довгенько стояли біля входу. Раптом загупали кроки в підвалі. Ми завмерли на місці. І ось із дверей підвалу вийшов Кривий і зробив два-три кроки по двору. В мене пересохло в горлі, я нічого не міг вигукнути. Гриша клубком підкотився до сторопілого бандита і схопив його за ноги, і ми всі кинулись на Кривого і повалили його черевом на землю. Я притиснув його коліном до землі. Грицько сидів у нього на литках і гатив його щосили кулаками по ногах. Юрчик викрутив Кривому руки назад і тримав їх, сидячи на спині Кривого. У напівтемряві я помітив, що Ромка вхопила злочинця однією рукою за чуприну, а другою, знявши з ноги черевик, вже готова була щосили гатити ворога по спині, та раптом ми всі почули знайомий голос:

— Чи ви побожеволіли!

І ми побачили біля себе дядю Михайла, якогось невідомого нам чоловіка і двох міліціонерів, що виходили з дверей підвалу. Невідомий нам чоловік тримав у руках невеличку залізну скриньку.

— Чого ви кидаєтесь на арештованого? — знову гукнув на нас дядя Михайло, хоч ми вже й попідводились і стояли, нічого не розуміючи. Кривий теж підвівся і стояв, похиливши голову. Ромка таки встигла ляснути його разів зо два черевиком, бо не звикла