Читати книгу - "Мідний король"

— Навіщо я тобі? Я старішаю… і… багато років у мене нікого не було.

Він торкнувся губами її вій. Жінка ледь помітно здригнулась.

— Інколи я вірю, що ти насправді можеш захистити нас, — прошепотіла вона з жалісною усмішкою.

— Атож, — він кивнув. — Вір. Так мені буде легше.

* * *

Хмари зрідшали й летіли по небу ще швидше, сірі й сизі в ранковому світлі. Низенький гай, оточений з усіх боків полями, здавався молочно-білим від павучих сіток. Останнього павука тут убито багато тижнів тому.

Лукс сидів на розстеленій ковдрі, натягнувши на плечі плащ. Позирав то на гай, то на небо.

— Де вона? — спитав Розвіяр.

Лукс повільно, мов знехотя, повернув голову:

— Там. Де дерева. Вона не виходила, я б помітив.

— Вітер і досі південний.

— Що?

— Їм довелося повертатись проти вітру. — Розвіяр дивився на небо, ледь усміхаючись. — Так думають у птахівні і дожидатимуть їх до полудня. А потім, коли вони вилетять на пошуки, вітер понесе криламу дуже швидко. Доберуться надвечір.

— Треба тікати, — нервово сказав Лукс. — Послухай… я тебе не розумію.

Розвіяр усміхнувся ширше.

— Досі все, що ти робив, виявлялося правильним, — помовчавши, сказав звіруїн. — Але одного разу вже твій талан… Вона ж може передумати, Розвіяре.

— Сподіваюсь, не сьогодні. — Розвіяр потягнувся всім тілом, закинувши руки за голову. — Тому що в такій халепі, пане Місячний-До-Речі, ми досі не бували.

Звіруїн потер шию — і нервово почесався правою задньою лапою.

— Яско, — покликав Розвіяр. — Яско!

* * *

У павучих сітках тріпотіли, мов прапорці, сухе листя й упалі пір’їнки. Дівчина вийшла й спинилася за десять кроків. На ній була її стара сукня, вона куталась у плащ і все одно, здається, мерзла: губи були сині, ніс, навпаки, почервонів. Вона мала жалюгідний вигляд, але дивилась визивно: просто в очі Розвіяру.

— Доброго ранку, ваша могутносте, — м’яко сказав він.

Вона не витримала його погляду й спустила очі.

* * *

Майстер-чинбар працював усю ніч і встиг закінчити в останню хвилю. Розвіяр бачив паніку в його очах, коли виявилося, що сідло кособоко сидить на Луксовій спині:

— Я зробив точно, як ви звеліли… Як намалював ваш… пан Лукс…

Розвіяр витяг клинок. Майстер застиг на місці, не наважуючись навіть поточитись назад; у цю мить звіруїн, крутячись, неначе в погоні за хвостом, подав голос:

— Ти нерівно затягнув! І підсідельник з’їхав!

Розвіяр розпустив усі ремені й заново стягнув їх. Боліли пальці, зате сідло тепер сиділо наче влите. Майстер перевів дух; на його лобі виступили каламутні краплинки. Розвіяр дав йому золоту монету, уявлення не маючи про її справжню вартість, скочив у сідло, і за півгодини вони вже поминули недобудовану заставу.

Над водою піднімався туман. На березі валялося біле пір’я. Крилама, сплутана сіткою, прикута ланцюгом до стовбура дерева, поривалася й металася всю ніч. У гніві вона зламала і розтовкла тростину з колодкою, але справу було зроблено: вона попалась. А висмикнути з землі столітнє дерево було несила навіть велетенському птаху.

Побачивши вершника на звіруїні, крилама настовбурчила пір’я й закричала, широко роззявляючи дзьоб.

— Зажди, — сказав їй Розвіяр. — Вони прийдуть сьогодні ввечері.

Лукс нічого не сказав. Правила етикету, поставлені за закон, не дозволяють чотириногому розтулити рота перше, ніж до нього звернеться вершник.

Тіла вартівників, розсаджені навколо вогнища, були прикриті темними плащами. Здаля здавалось — тут продовжується відпочинок на привалі. На тринозі висів закоптілий казанок у патьоках каші. Над головами вартових роїлись комахи.

Там, на далекій птахівні, вже здійнялась тривога. Вартівники сідлають своїх крилам: трьох, а може, чотирьох. Можливо, сам командир Корунх поведе загін. Справа відповідальна; Розвіяр згадав, що патрульний, якого вони з Яскою катували, був близьким другом командира. Прищавий Замай не брехав; Замай готовий був що завгодно виказати в обмін на життя. Збирався оженитись… Можливо, насправді кохав наречену?

Лукс перескочив через річечку, майже не замочивши лап; стиснувши п’яти, Розвіяр велів йому заглибитися в ліс. Давніше, сидячи в Лукса на спині, він завжди пам’ятав, що їх двоє; тепер, у сідлі зі стременом, він відчував себе на диво самотнім. Звіруїн мовчав, слухаючись руху руки, і не питав, куди й навіщо вони йдуть. Його лапи ступали по лісових завалах, ніби по рівній дорозі, і Розвіяр пригинався, пропускаючи над головою гілки.

Який собою командир Корунх? Напевно він немолодий. Яке було в нього обличчя, коли він побачив, що мешканці бунтівного селища намагаються захиститись імператорською грамотою?

— Я так вирішив, — сказав він уголос.

Лукс промовчав.

Вітер, і досі південний, гудів там, нагорі, над коронами. Тут, у лісі, ледь відчувався його подих. Лукс безгучно перестрибував через повалені дерева, припавши до землі, проповзав під навислими гілками. Він відчував напрям, не дивлячись ні на сонце, ні на зірки, ні на мохові бороди.

Тепер вони вилетіли, думав Розвіяр. І південний вітер несе їх сюди.

Подорожні пробирались на північний схід. Лукс став нервово роззиратись туди й сюди. Прислухувався; ішов повільніше, ніж перше. Вишукував кривенькі стежки. Розвіяр стиснув п’яти, наказуючи рухатися швидше. Звіруїн мигцем поглянув на нього через плече, але нічого не сказав.

Розвіяр подумав про Яску… Ні, думки про Яску робили його слабким. Не можна думати про неї тепер. Він став думати про Акку, про те, як довго вона опиралась його владі й нарешті скорилась. Він згадав, як дивився на ранок її батько; він був немолодий і всяке знав, він боявся гекса більше, ніж наїзників на криламах, він уникав називати їх, щоб не накликати лиха. Уперше забачивши Розвіяра, він поблід, наче мрець: не тому, що той був озброєний, лютий і готовий убивати. А тому тільки, що Розвіяр був гекса і зброя його належала гекса — довгий меч із темним лезом.

Лукс знов уповільнив ходу. Його смугаста шкіра тремтіла. Він крутив головою, його руки лежали на руків’ях мечів на поясі.

— Не виймай зброї, поки я не скажу, — промовив Розвіяр. Лукс скористався його словами, узявши їх за запрошення до розмови:

— Ти хочеш їх зустріти?! Вони вб’ють нас без балачок!

— Спершу все-таки поговорять.

— Мені здається, — Лукс перевів подих, — що за нами стежать. Уже стежать.

— От і прекрасно. Ми на правильному шляху. Уперед, Луксе.

І він знов стиснув п’яти.

Південний вітер шумів над деревами й гнав хмари, і ніс загін на криламах. Три чи все-таки чотири? Кожен влучає стрілою по рухомій цілі. Однією стрілою. І стріли навіки залишаються в тілах — знак того, що відбулася страта, а не розправа.

Він знову згадав селище в руїнах стародавнього міста. Мов