Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Другий чоловік Дори, Ігор Шор, був кандидатом педагогічних наук та викладав у школі німецьку мову. Він ніколи не афішував своїх симпатій до чоловіків, не захоплювався музикою Чайковського чи прозою Вайльда, але майже всі були переконані в тому, що він – гей. Можливо, це через те, що він носив светри яблучних кольорів, двічі на день чистив зуби, а замість надмірного смороду одеколонного «Шипру», користувався ледь відчутною лавандовою водою, що на замовлення йому робив один горянин.

Дійшло до того, що Ігор припинив по-родинному класти руку на моє плече та пригортати мене, бо знічувався від того, як родичі та знайомі із розумінням та огидою обмінювалися поглядами та шепотіли. Загалом, він мені подобався, бо іноді, здавалося, був єдиним, кого цікавили мої погляди, думки та мрії. Він покінчив життя самогубством, наковтався пігулок від серцевого нападу. Мати глумливо сказала, що це він зробив через те, що йому відмовив якийсь гарненький школярик. Мати була надзвичайно цинічною людиною, цинізм вона обрала своїм мечем. І розмахувала ним на всі боки.

Тітка Дора нажила завдяки першому чоловіку купу знайомств серед лікарів-наркологів, завдяки другому – серед директорів шкіл та бібліофілів, завдяки їм обом – фібріому та ерозію матки, але дітей так і не нажила.

Гай Венедиктович Гаєвський – третій чоловік тітки Дори, вона поховала його минулого року. Жодні похорони мені не подобалися так, як ці. Прости мені, Господи. Мені важко собі уявити людину, якій би міг подобатися Гай Венедиктович. Принаймні моя тітка цією людиною точно не була. Гая Венедиктовича вона ненавиділа, здається, він відповідав їй тим самим. Навіщо вони жили разом – досі не розумію, а запитувати про таке не ввічливо. Гай Венедиктович займався розведенням орхідей, які потім запускалися в космічні польоти. Він був справжнім академіком. Можливо, тітка думала, що нарешті зможе розвести з ним маленьких академіків, тоді їй виповнилося сорок два роки, і не все ще було втрачено. Але він хотів та вмів розводити тільки орхідеї, якими наче запліднював Всесвіт, тітку ж запліднювати він не хотів.

На його робочому столі в кабінеті стояв величезний портрет Героя Радянського Союзу льотчика-космонавта Георгія Гречка з Гаєвською орхідеєю в руках. Якби Ігор Шор дозволив собі встановити на стіл портрет будь-якого чоловіка, навіть президента країни, точніше – Генерального секретаря ЦК КПРС, він би начувався. На Гаєвського Гречка ж ніхто особливої уваги не звертав. Одного разу мати зробила наліпки «Гречка героя Гречка» з фотокарткою космонавта та наліпила на пакунки з крупою, які принесла академіку. Гай верещав так, що гіпсові прикраси зі стелі його кабінету звалилися.

Спілкуватися з ним було неможливо, як неможливо спілкуватися з будь-якою людиною, яка розклала все людство по коробках з написами: «клінічні ідіоти», «підлабузники», «хвойди», «дебіли», «волоцюги» та «недоумки». Інколи він виймав когось з однієї коробки і перекладав в іншу. Наприклад, тітка була клінічною ідіоткою, а потім переклалася до «хвойд». Мати була волоцюгою, ким був я, не знаю, і зараз це неважливо.

Помер Га й Венедиктович від раку легенів, хоча ніколи не курив. Мати на це сказала: «Здійснилося! Знайшовся нарешті той, хто наклав лапи на цю наволоч, точніше – клешні». Однією «наволоччю» в мамчиній коробці поменшало. На похороні Гая Венедиктовича мама зауважила, що «Шор, бач, і тут непогано влаштувався, і сам на одному лежить, і іншому люб’язно підставляється».

Мати скільки завгодно могла патякати про чоловіків тітки Дори, а щодо своїх переважно мовчала. Думаю, вона не хотіла принижувати через них себе, а тітки їй ніколи не було шкода. Про мого батька вона сказала так: «Ти цілком можеш думати, що твоїм батьком був циганський ведмідь». Добре, що я ніколи не озвучував цю версію в дитячому садку та школі. Можу собі уявити, який би це викликало фурор. Ще вона називала його «науковим гівнюком», з чого я можу зробити висновок, що займався він певною наукою. Я ніколи не збирався його шукати, навіть у дитинстві. Хоча знаю, що звуть його Сергій Шевченко. Він також мене не шукав. Батька Майки звати Борис Фрідман, оскільки мати визначала його як «гівнюк театральний», думаю, що він був пов’язаний з театром. Я його погано пам’ятаю, здається, в нього були хворі кістки, на нього не можна було залазити, виснути на ньому чи просто вмощуватись йому на коліна. Він струшував тебе, як шкідливого кота. Найчастіше я чув від нього «тпрррр-усь».

На третього чоловіка мами, з яким я певний час був вимушений жити в одній квартирі, вона пошкодувала епітета, тому в історії він залишився просто «гівнюком». Він мені запам’ятався тим, що міг виконувати «Полонез» Огінського на порожніх пивних пляшках, намагався залізти мені до кишені, а Майці в труси.

Мати була страшенною нечепурою, в нашій квартирі завжди все було розкидано. Хліб можна було знайти в коробці з бігуді. Ватки та змивку для лаку варто було шукати поряд із взуттям. Чашки, тарілки не милися і стояли там, де їх залишили. Зів’ялі квіти стояли по всіх вазах, всихали, гнили; меблі трухлявіли; одяг часто смердів від бруду та поту; пил був членом родини, його спокою ніщо не загрожувало. Тітка ж Дора прибирала ретельно. Мати глумилася з її білих, стерильних фартухів. Коли тітка приходила до нас у гості, вона витягала з пакету гумові рукавички, чистильні засоби, ганчірки і починала з кухні. Мати на це казала: «Добре, що Дора сама поховала своїх чоловіків, якби їх розкидало світом, як моїх, вона б втратила глузд через те, що не може регулярно прибирати їхні могили!»

І мати, і тітка любили собак. Але в них навіть собаки були різні. У тітки Дори завжди жили ердельтер’єри, переважно розумні, виховані та кмітливі. Всіх їх звали – Едельвейс. Мати говорила, що в минулому житті цей собака був будівельником-крадієм на ім’я Ерделя. І всі обов’язково запитували, а чому вона так думає? Мати відповідала: «А подивися на його морду! Цеглина – цеглиною. Оце крав цеглу, крав, перепродував, а потім Бог подивився на це і сказав йому: «Все, дістав ти мене, Ерделя, зараз ти помреш, а народишся собакою, а замість морди в тебе буде цеглина. Так і сталося!»

У нас, точніше в матері, жили дворняжки Пляшка та Плошка – собачки, схожі на мочалки для миття посуду. Один песик – видовжений, з жорсткою шерсткою, ворсинки стирчать, як у дикобраза, наче