Читати книгу - "Биті є. Гоцик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Марічка повеселішала. Тільки до Дори ніяк наблизитися не насмілювалася. Наче спутав хто руки-ноги. Як випадала нагода, Гоцик віз жінку до Києва. Уже не плакала. Здалеку роздивлялася доньку зі світлою радістю.
– Може, начхати та розповісти все дівчині? – запитав Гоцик Тайку.
– Семене! Не вирішуй за інших! Своїй дитині наказуватимеш!
– У нас буде дитина?
Тайка усміхнулася, кивнула. Гоцик закліпав повіками, як той йолоп.
– Охрєнітєльно прекрасна новина!
– Не матюкайся! Дитина почує!
– Добре, – погодився Гоцик. – Не буду… Оце востаннє – і все! – замовк, плечима знизав. – Твою наліво, бля… Я щасливий…
Наприкінці червня, рівно того дня, коли Дора розсипала під березою на березі Дніпра землю, намолену в храмі, Марічку ніби відпустив хтось невидимий, дужий. Зайшла до сараю, де Гоцик із татом підправляли інструмент, зіпсований на будівництві гаражу – посеред нього тепер гордо стояла «SEAT Arosa», – приклала руки до грудей, кивнула Гоцикові.
– Що? – запитав. – Поїдемо до Дори?
– Давно пора, – сказав тато.
Та не так усе просто виявилося. Марічка цілий вечір Богові молилася, сили просила, наснаги… Не побоятися до рідної дитини наблизитися. Не змогла. Сиділа в автівці, плакала, а вийти й до Дори підійти не наважилася.
Гоцик не психував. Гоцик мав терпіння.
– Нічого… Ще раз приїдемо. І ще… Скільки там їхати до того Києва.
За тиждень знову повернулися до столиці. Звикли уже – зранку Дора і високий патлатий хлопець спішили до редакції. Бачили їх лише коротку мить, та Марічці й того вистачало. Пересвідчувалася: усе добре з дитиною. І хлопець подобався. Дав же Бог Дорі щастя! І щоб довіку… Марічка до скону про те молитиметься.
Та того дня, хоч і приїхали рано, не уздріли Дори. І хлопець високий не розчахнув прозорі скляні двері, біля яких чатував охоронець. Марічка перелякалася. Чорні очі – космос. Біда?
– Так! Спокійно! Зараз розберемося!
Гоцик залишив жінку в автівці, посунув до охоронця, та пишний, як свіжа булка, чолов’яга тільки позіхав вправно.
– У цій будівлі більше десятка організацій! Звідки я можу знати, хто тут де працює?!
Гоцик відійшов від скляних дверей, набрав номер Світлани Діброви. Давно вирахував: Дора і патлатий працюють у тому ж виданні, що й жінка, яка шукала в Інтернеті Марічку Саламан. Та телефон Світлани Діброви не відповідав.
– Почекаємо, – вирішив.
До п’ятої вечора у автівці промордувалися. Та Дора так і не з’явилася. Коли з будинку, де розташовувалася редакція, почали виходити люди, Гоцик завів двигун…
– Додому до Дори поїдемо, – сказав Марічці. – А раптом прихворіла… Вдома лежить.
Сам уже нервувався: хтозна, що з дівчиною. Від Хрещатика до Троєщини через Поділ скерував. На Контрактовій трудяга «SEAT Arosa» стала, як віслюк, і ні з місця.
– Блін, ну чому зараз?! – психонув Гоцик. Крутив, крутив ключ у замку запалення – іспанці по цимбалах.
Відтяг автівку до бровки біля Могилянки.
– Ходімо, – буркнув Марічці. – З таксистами поторгуємося. Вони тут розпанькані.
Вечірньої літньої години на Контрактовій пульсувало життя: морозиво, пиво, квас. Дівчатка, гульвіси, старі… Перемішалися – збій системи! Тільки довгі черги до маршруток, конкретні, як математичні твердження, вносили відносний порядок у загальну легковажну емоцію.
Гоцик нахилився до таксиста – сидів в автівці, ледь скло спустив – вторговував ціну до Троєщини. Марічка стояла поряд, роззиралася безпорадно, наче в гамірному натовпі неодмінно десь є Дора. Вишукувала поглядом.
– Ма! Мо! – почула раптом грудний, затиснутий гірким стогоном голос.
Гоцик теж почув. Підвів очі – біля Сковороди, метрів за десять від Марічки стояла приголомшена Дора. Не рухалася. Тремтіла і тільки все вигукувала, як божевільна, голосно і гірко:
– Ма! Мо! Ма! Мо…
Марічка кинулася до доньки. Дора розкинула руки, побігла назустріч. Летіла, ридала, кричала:
– Мамо! Мамо!
Зіткнулися, як дві хвилі. Обхопили одна одну й не втрималися, упали на коліна. Площа завмерла. Навіть п’яні підлітки на зупинці заткнули роти пивними пляшками, мовчки сьорбали. Люди обережно обходили двох тремтячих жінок. І тільки один козел клацав мобільним, знімаючи їх на камеру. Гоцик мовчки видер у козла мобільний, викинув у смітник.
Вони не могли прийти до тями. Не могли рухатися і зупинити сліз. Гоцик ледь відірвав їх від землі, повів до автівки. Спочатку всадовив Марічку. Взяв Дору за плечі, дивився в очі.
– Розумієш, що кажу? – запитав суворо.
– Розумію… – Дора забула думати про слова. Самі вилітали.
– Твоя мама зараз не може розмовляти. Розумієш?
– Розумію…
– Не питай поки. Багато чого пережила. Потім… Усе потім. Розумієш?
Дора кивнула чорними кучерями, вирвалася з Гоцикових пазурів, забилася в автівку, припала до мами. Балабонила, не зупинити.
– Матусю, рідненька… Я чекала… Я сподівалася… Не покидай мене! Не покидай! Я розмовляю! Матусю! Ти чуєш? Я розмовляю… Не покидай!
«Ні, не покину!» – Марічка хитала головою затято, обіймала дитину, обціловувала щічки, волосся, плечі, руки…
Гоцик усміхнувся так радісно, ніби щойно врятував цілий світ, а натепер його місія вичерпана – зайвий!
– Піду… – сказав у простір. – Потиняюся…
Полишив Марічку і Дору в автівці.
– Тільки щоб не померли мені від радощів! – гримнув.
Ноги самі привели на Андріївський.
Пнувся на гору, піднімав каміння з розбитої бруківки, укладав рівно, і не тому, що згадав руду гонорову Любу, що вона колись наївно мріяла: вони обов’язково стануть багатими і шанованими. «Е, Любо. То фігня! – сказав Любі подумки. – Або гроші охороняти, або гідність. Певно, у шляхетних справ величезна непоборна інерція. Раз вляпаєшся, до скону штовхатимуть у спину… Наче вже зобов’язаний… І очей не відвести, не заплющити. Вляпуєшся – з однієї халепи в іншу. Ось і каміння… який рік лежить розкидане… Якого біса?!»
Розігнувся посеред узвозу. Вдивився – біля пам’ятника Булгакову двійко хлопців каталися по бруківці, билися люто, німо. «Нормально… – подумав. – Чоловіки за всіх часів силою стосунки з’ясовували…» Та в дупу припікало.
Насупився недобре. Нагору.
– Так, пацани! Тпру! Не до смерті…
Підбіг. Одного за шкірку – відтягнув. Другого ногою буцнув – лежи, не смикайся. З бруківки люто зиркали, задихалися ненавистю Макар і Макс. Макарова правиця безвільно висіла на перев’язі, Макс стирав кров з розбитої губи.
Гоцик розсміявся скептично.
– Привіт,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.