Читати книгу - "Останній з могікан"

на них із затилля юрби. Бранець знову вигулькнув у цю хвилину замішання. Але він немовби відчув, що така велика натуга виходить за межі людських можливостей. Скориставшись вільним проходом, що на мить відкрився перед ним, бранець рвонувся з-посеред тлуму вояків у розпачливій і, як здалося Данкенові, останній спробі добігти до лісу. Немов знаючи, що з боку молодого офіцера йому не загрожує небезпека, він помчав попри самого Гейворда, мало не черкнувши його своїм тілом. Зараз же за втікачем майнувся високий та дужий гурон, що досі ощадив свої сили, і вже він підніс руку на вирішальний удар, коли раптом Данкен підставив йому ногу, індіянин перечепився через неї і дав такого сторчака, що аж випередив на кілька кроків свою жертву. Бранець наче тільки й чекав цього — він обернувся, метеором зблиснув перед очима Данкенові, і, поки той прийшов до тями та розглянувся за ним, він уже спокійно сперся на невеликий розмальований стовп-тотем перед входом до головної хатини в селищі.

Побоюючись, щоб його допомога бранцеві не виявилась фатальною для нього самого, Данкен поспішив одійти слідом за юрбою, що тепер приступала ближче до хатин, похнюплена й понура, як і кожен тлум, розчарований у своїх сподіваннях на криваве видовище. З цікавості чи, може, з якого людянішого почуття Данкен наблизився до незнайомця. Той стояв, рукою обхопивши стовпа, і дихав важко й натужно по такому виснажливому перегоні, але не подавав жодного знаку своїх переживань. На час він був під обороною прадавнього священного звичаю, аж поки плем'я на раді вирішить його долю. Однак з настроїв усіх довколишніх рішення це було ясне наперед.

Не мала такої лайки й образи мова гуронів, якої б розчарована жінота не кидала В лице чужинцеві, котрий уник їхніх рук. Воші кпили з його зусиль, казали йому, глузуючи, що ноги в нього вправніші за руки, що йому варто б мати крила, скоро він не тямкий з луком чи ножем. На все це бранець не відповідав і тільки своєю поставою виказував гордовиту зневагу. Ще більше розпалені з його незворушності та вдатності в бігові, жінки від слів перекинулись на малозрозумілий крик і закінчили гострим пронизливим вереском У цю хвилину та сама кмітуха, що ото завбачливо порозпалювала вогнища, пробилася крізь юрбу й зупинилась перед самим бранцем. Змарніла й зачухрана постать цієї старої недурно, либонь, скидалася на відьомську. Підкинувши злиденне лахміття, що покривало їй тіло, вона простягла вперед довгу кощисту руку й зневажливо затицяла пальцями в нього під носом, а тоді почала голосно мовою ленапів, як зрозумілішою для своєї жертви:

— Слухай сюди, делаваре! Твій народ — це бабське плем'я, і заступ більше личить вашим рукам, ніж рушниця. Жінки ваші оленів народжують, і якби серед вас уродився ведмідь, дика кішка чи змій, ви б сипонули навтіки. Дівчата гуронські пошиють тобі спідницю, а ми знайдемо тобі чоловіка.

Вибухом дикого сміху зустріли всі цю зливу образ. Ніжні й мелодійні голоси молодих жінок якось дивно бриніли на тлі скрипучого сміху ядучої старої відьми. Але бранець стояв, недосяжний до всіх цих знущань. Голову він усе тримав непорушно, паче не завважував нікого круг себе, хіба що коли гордовитим поглядом позирав на темні постаті вояків оддалік, німотних і похмурих спостерігачів цієї сцени.

Розлючена такою самовладою бранця, стара стала в зухвальну позу, взялася руки в боки і вибухнула потоком нових поклепів, що їх нашому мистецтву годі на папері й висловити. Однак марно вона роздималася — бо хоч серед свого плем'я і славилась вона неабиякою майстерністю клясти, цим разом їй вільно було аж до піни на устах доходити, а в бранця навіть і м'яз на тілі не здригався. Ця його байдужість почала доймати й інших глядачів. Один юнак, трохи ще не хлопчина, заходився до помочі старій карзі, розмахуючи томагавком перед жертвою та доточуючи свої порожні нахвалки до жіночих образ. У цю мить бранець обернувся лицем до світла і глянув униз, на недоростка, з виразом крайньої зневаги. Але зараз же він одхилився назад до стовпа і знову прибрав спокійної постави. Проте навіть цієї короткої хвильки вистачило Данкенові, щоб перейняти на собі твердий і проникливий Анкесів погляд.

Ошелешено затамувавши віддих при цьому трагічному відкритті, Гейворд мимоволі опустив очі, боячись у якийсь невідомий спосіб пошкодити й без того невеселій бранцевій долі. Однак безпосередніх підстав на таке побоювання не було. Саме в цей момент якийсь вояк почав продиратися крізь юрбу. Суворим жестом відсторонивши жінок та дітей, він узяв Анкеса за руку й повів до хатини, де проваджено наради племені. Туди й подалися всі ватаги та достойніші вояки, а занепокоєний Гейворд спромігся непомітно і собі теж втиснутись між них досередини.

Кілька хвилин минуло, доки індіяни посідали кожен згідно з своїм станом та значенням. Розташувалися десь так само, як і попереднього разу: старші й значніші ватаги посередині, під ясним світлом запаленого смолоскипа, а молодші й менш значні — подалі, утворюючи темну лаву смаглявих і розмальованих облич. Анкес — спокійний, випростований і зібраний — став у самому середку хатини, під отвором у покрівлі, крізь який видно було мерехтіння одиноких зірок. Його мужня й гордовита постава справила-таки певне враження на гуронів, бо в частих їхніх поглядах на нього, хоч і невблаганних, виразно проступало захоплення.

Зовсім інакше обстояло з тим незнайомцем, якого Данкен бачив поруч Анкеса до його відчайної спроби втекти. Тоді він не кинувся втікати, а під час усього того рейваху застиг непорушно на місці, мов живе втілення сорому й ганьби. Хоча жодна рука не привітала його й анічий погляд не стежив за ним, він також увійшов до хатини, безоглядно покірний долі, яка б вона там не була. Гейворд при першій же нагоді глянув йому в лице, потай душі боячись, щоб не виявився це ще хтось знайомий, але ні, це був таки якийсь невідомець, ба навіть і більше — людина з певними ознаками гуронського вояка. Одначе він не прилучився до своїх одноплемінців, а сів осторонь, самотній у цьому тлумищі, і скулився, так наче хотів зайняти якнайменше місця. Коли всі повсідалися й тиша запанувала, сивоголовий ватаг, з яким читач уже мав нагоду познайомитися, промовив голосно мовою ленні ленапів:

— Делаваре, ти хоч і з бабського плем'я, але довів свою мужність. Я нагодував би тебе, — тільки ж той, хто їсть із гуроном, повинен стати йому другом. Залишайся в мирі до сходу сонця, коли буде сказано останнє наше слово.

— Сім ночей і