Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

«Усе це вже минуле», — думаю я з полегшенням і швидко відвертаюсь від вікна.

— Що з тобою, Ернсте? — питає батько. — Ти і п’ятнадцять хвилин не можеш всидіти на місці.

— Це, напевно, від утоми, — припускає мати.

— Ні, — кажу я в якомусь сум’ятті й намагаюся розібратися в собі, — ні, не тому. Але я, здається, дійсно не можу довго всидіти на стільці. На фронті в нас не було стільців, ми валялися абиде. Я просто відвик.

— Дивно, — каже батько.

Я знизую плечима. Мати посміхається.

— Ти ще не був у себе в кімнаті? — питає вона.

— Ні, — кажу я і вирушаю до себе.

Відчиняю двері. Від знайомого запаху невидимих у темряві книг у мене б’ється серце. Нетерпляче вмикаю світло. Потім озираюся.

— Усе залишилося як було, — говорить за моєю спиною сестра.

— Так, так, — відповідаю я неуважно, мені хочеться побути на самоті.

Але всі вже тут. Вони стоять у дверях і підбадьорливо поглядають на мене. Я сідаю в крісло й кладу руки на стіл. Який він напрочуд гладкий і прохолодний! Так, усе на старому місці. Ось і прес-пап’є із коричневого мармуру — подарунок Карла Фоґта. Воно стоїть на своєму місці, між компасом і чорнильницею. А Карл Фоґт убитий на Кеммельських висотах.

— Тобі вже не подобається твоя кімната? — питає сестра.

— Ні, чому ж? — нерішуче кажу я. — Але вона якась маленька.

Батько сміється:

— Такою вона була завжди.

— Звичайно, — кажу я, — але чомусь мені здавалося, що вона набагато просторіша.

— Ти так давно не був тут, Ернсте! — каже мати. Я мовчки киваю. — На ліжко, будь ласка, не дивися, я ще не поміняла білизну.

Я обмацую кишеню своєї куртки. Адольф Бетке подарував мені на прощання пачку сигар. Мені хочеться закурити зараз одну з них. Усе навколо стало якимось непевним, ніби паморочиться у голові. Я жадібно вдихаю тютюновий дим, і відразу стає легше.

— Ти куриш сигари? — здивовано й мало не з докором каже батько.

Я не менш здивовано дивлюся на нього:

— Звичайно; вони входили на фронті в наш пайок; ми отримували по три-чотири штуки щодня. Хочеш?

Похитуючи головою, він бере сигару:

— Раніше ти зовсім не курив.

— Так, раніше, — кажу я, мені трохи смішно, що він надає цьому такого значення. Раніше я б, звичайно, не дозволив собі сміятися з батька. Але повага до старших випарувалося в окопах. Там усі були рівні.

Крадькома поглядаю на годинник. Я тут якихось дві години, але мені здається, що відтоді, як я розлучився з Віллі й Людві-ґом, минуло кілька місяців. Найохочіше я б негайно помчав до них, я ще не можу звикнути до думки, що залишуся в сім’ї назавжди, мені все ще ввижається, що завтра або післязавтра ми знову будемо крокувати пліч-о-пліч, клянучи все і вся, покірні долі, згуртовані воєдино.

Нарешті я встаю та приношу з передпокою шинель.

— Ти хіба не проведеш цей вечір із нами? — питає мати.

— Мені потрібно ще з’явитися в казарму, — кажу я. Адже справжню причину вона однаково не зрозуміє.

Вона виходить зі мною на сходи.

— Зачекай, — каже вона, — тут темно, я тобі посвічу.

Від несподіванки я зупиняюся. Посвітити? Для того, щоб зійти цими кількома сходинками? О Господи, через скільки багнистих вирв, через скільки розритих доріг доводилося мені ночами пробиратися під обстрілом і в повній темряві! А тепер, виявляється, мені потрібне світло, щоб зійти сходами! Ох, мамо, мамо! Але я терпляче чекаю, поки вона принесе лампу. Мати світить мені, і мені здається, ніби вона в темряві гладить мене по обличчю.

— Будь обережний, Ернсте, — напучує вона мене, — щоб із тобою в темряві нічого не сталося!

— Що ж зі мною може трапитися, мамо, тут, на батьківщині, коли настав мир? — кажу я і посміхаюся їй.

Вона перегинається через перила. Від абажура на її маленьке, порізане зморшками обличчя падає золотистий відблиск. За нею колишуться світло й тіні, створюючи ефект неправдоподібності, нереальності того, що відбувається. І раптом щось хвилею піднімається в мені, якесь особливе розчулення стискає мені серце, майже страждання, — немов немає у світі нічого, крім цього обличчя, немов я знову дитина, якій потрібно світити на сходах, хлопчисько, з яким на вулиці може щось трапитись; і мені здається, ніби все, що сталося відтоді, як минуло моє дитинство, — лише сон.

Але світло лампи різко відблискує на пряжці мого ремня. І наступної миті я уже не дитина, на мені солдатська шинель. Швидко, стрибаючи через дві-три сходинки, я збігаю вниз і штовхаю двері, мене жене нетерпіння швидше побачити товаришів.

Перший, до кого я заходжу, — Альберт Троске. У його матері заплакані очі. Сьогодні, видно, так годиться, і нічого страшного в цьому немає. Але й Альберт не схожий на себе: сидить за столом понурий, ніби побитий пес. Поруч із ним — його старший брат. Я давно його не бачив, і знаю лише, що він довго лежав у лазареті. Він погладшав, у нього здорове, рум’яне обличчя.

— Привіт, Гансе! — весело кажу я. — Ти вже здоровий? Ну, як життя? На ногах краще, ніж у ліжку?

Він бурчить у відповідь щось невиразне. Фрау Троске схлипує і виходить із кімнати. Альберт робить мені знак очима. Нічого не розуміючи, озираюся й тільки тепер бачу біля стільця Ганса милиці.

— Ти все ще не одужав? — питаю.

— Одужую потроху, — відповідає Ганс. — Минулого тижня виписався.

Він бере милиці і, спираючись на них, двома стрибками перекидає себе до грубки. У нього ампутовані ступні. На правій нозі — залізний протез, на лівій — штучна нога в черевику.

Я соромлюся своїх дурних питань.

— Пробач, Гансе. Я не знав, — кажу я.

Ганс киває. Він відморозив ноги в Карпатах, це ускладнилося гангреною, і врешті-решт довелося зробити ампутацію.

— Слава Богу, що тільки ступні, не вище. — Фрау Троске принесла подушку й кладе її під ноги Гансові. — Нічого, Гансе, одужаєш як слід і будеш ходити, як усі. — Вона сідає поруч із сином і ніжно гладить йому руки.

— Так, — кажу я, аби хоч щось сказати, — добре, що тільки ступні.

— З мене й цього вистачить, — відповідає Ганс.

Я простягаю йому сигарету. Що робити в такі хвилини? Що не скажи, навіть із найкращими намірами, все здасться грубим. Ми, правда, розмовляємо про