Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Закривавлений Лев і сонце ще холонути не почало. Я чув оповідки про божевілля Багряного Короля і про те, що Дан-Тете прийшов посісти його місце, та все, що я можу сказати: «Повірю, коли побачу на власні очі». Те саме стосується чудової новини про те, що з заходу з’явився стрілець, щоб врятувати Вежу, як пророкують давні легенди й пісні. Маячня це все, з першого до останнього слова.

Пімлі ляснув його по плечі.

— У мене серце звеселяється, коли чую, що ти так говориш!

І то таки була правда. На посаді голови служби безпеки Фінлі О’Тего працював надзвичайно добре. За всі ті роки його підлеглі змушені були вбити з півдюжини Руйначів — ті дурні нудьгували за домівкою й намагалися втекти, ще двом зробили лоботомію. І лише Тед Бротіґен спромігся «пролізти під загорожею» (цю фразу Пімлі запозичив із фільму «Табір для військовополонених 17»), але його, слава Богу, вдалося повернути. Всю славу кан-тої приписали собі, і шеф безпеки заплющив на це очі, але Пімлі знав правду: всю операцію, від першого до останнього ходу, провернув Фінлі.

— Але це моє відчуття… можливо, річ не лише в розхитаних нервах, — вів далі Фінлі. — Я справді вірю, що іноді в людей прокидається інтуїція. — Він розсміявся. — Хіба можна в таке не вірити, коли живеш там, де аж кишить екстрасенсами і провидцями?

— Але не телепортами, — уточнив Пімлі. — Адже так?

Телепортація була неконтрольованим даром, якого боялися всі працівники Девару, і небезпідставно. Шкоду, якої могла завдати людина з телепортаційними здібностями, годі було навіть осягнути. Наприклад, вона була здатна створити на чотирьох акрах космічний простір і викликати ураган. На щастя, існував один простий тест, що допомагав виявити цей хист (і його легко було проводити, хоча для цього потрібне було обладнання, яке лишилося від стародавнього народу, і ніхто не знав, чи довго воно ще пропрацює), і за допомогою простої процедури (яка теж дісталася в спадок від давніх) можна було замкнути небезпечні органічні контакти. Доктор Ґанглі розбирався з телепортами за лічені хвилини.

— Це настільки просто, що вазектомія в порівнянні з цим може здатися операцією на мозку, — одного разу сказав він.

— Геть ніяких хрінових телепортів, — кивнув Фінлі й підвів Прентиса до пульта керування, що напрочуд скидався на візуалізацію Догана Сюзанни Дін. Показав на два диски з карлючками древніх (такі самі знаки були на Незнайдених дверях). Стрілка кожного лежала на позначці «0» ліворуч. Коли Фінлі постукав по них волохатими пальцями, вони підстрибнули трохи, а потім знову лягли.

— Достеменно нам не відомо, що мали вимірювати ці давачі, — сказав Горностай, — але одне ми знаємо точно — потенціал телепортації вони показують. У нас були Руйначі, що намагалися приховати свій талант, але їм це не вдалося. Якби серед них був телепорт, Пімлі О’Нью-Джерсі, ці стрілочки б уже тремтіли на позначці п’ятдесят чи навіть вісімдесят.

— Отже. — Напівусміхнений, напівсерйозний, Пімлі почав загинати пальці. — Телепортів немає, Скривавлений Лев не підкрадається з півночі, стрільця теж ніде не видно. О, а Зелені Плащі стали жертвами комп’ютерного віруса. Якщо все це правда, то що ж тебе непокоїть? Що не до шмиги?

— Передчуття кінця, напевно. — Фінлі важко зітхнув. — Я планую надвечір подвоїти варту у вежах, про всяк випадок. І кількість людей біля загорожі теж.

— Бо все тобі не до шмиги-ги-ги. — Пімлі ледь усміхався.

— Не до шмиги-ги-ги, атож. — Фінлі не відповів усмішкою, гострі зубки не показувалися.

Пімлі поплескав його по плечі.

— Ходімо в Читалку. Може, тобі полегшає, коли побачиш Руйначів за роботою.

— Може, й так, — але Фінлі все одно не всміхнувся.

— Все ж добре, Фін, — м’яко сказав Пімлі.

— Та мабуть, — тахін із сумнівом подивився на прилади і перевів погляд на Бімена і Трелоні, двох ницих людей, що поштиво застигли біля дверей, чекаючи, поки великі цабе закінчать бесіду. — Напевно. — Але в душі він у це не вірив. Єдине, в чому він не сумнівався, — що в Алгул Сьєнто більше не лишилося телепортів.

Бо телеметрія не брехала.

Сім

Коридором, обшитим дубовими панелями, Бімен і Трелоні провели їх до службового ліфта, теж оздобленого дубом. На стіні кабіни висів вогнегасник, і ще одна табличка нагадувала фолькен Девару, що всі мають діяти спільно, щоб створювати пожежобезпечне середовище.

Вона теж була перевернута догори дриґом.

Пімлі зустрівся поглядом з Фінлі. Начальникові здалося, що в очах шефа безпеки затанцювали веселі вогники, але, звісно, то могло бути лише його власне почуття гумору, відображене, як обличчя в дзеркалі. Без слів Фінлі зняв табличку й перевісив її як слід. Обидва промовчали про те, що механізм ліфта гучно стукотів, наче міг от-от зламатися. І про те, що кабіна здригалася в шахті. Якби вони застрягли, то вилізти через люк у стелі було б неважко, навіть для такого вгодованого (ну гаразд… надміру вгодованого) кабанця, як Прентис. Дамлі-Гауз — не хмарочос, завжди хтось міг прийти на допомогу.

Вони доїхали на третій поверх, де табличка на дверях висіла як слід. На ній було написано: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. СКОРИСТАЙТЕСЯ КЛЮЧЕМ. НЕГАЙНО СПУСКАЙТЕСЯ, ЯКЩО ВИ ПОТРАПИЛИ НА ЦЕЙ ПОВЕРХ ПОМИЛКОВО. У РАЗІ, ЯКЩО ВИ ОДРАЗУ Ж ДОПОВІСТЕ, ВАС НЕ ПОКАРАЮТЬ».

Поки витягав картку-ключ, Фінлі недбало (чи удавано недбало — чорти б узяли його непроникні чорні очі) кинув:

— А від сея Сейра нічого не чути?

— Ні, — відказав Пімлі (доволі сердито), — і почути я не сподіваюся. Ми відрізані тут від решти світу не без причини. Нас зумисне забули, як науковців проекту «Мангеттен» у 1940-х. Востаннє, коли я бачив Сейра, він сказав мені, що… може, я бачу його востаннє.

— Спокійно, — мовив Фінлі. — Я просто спитав. — Він провів ключем у пристрої читання, і двері ліфта, страхітливо заскреготавши, відчинилися.

Вісім

Читалкою називали довгу високу залу, що розташовувалася посередині Дамлі-Гауза. Стіни тут також були обшиті дубовими панелями, а їхня висота сягала трьох поверхів аж до скляного даху, крізь який лилося здобуте чималими зусиллями сонячне світло Алгул Сьєнто. На балконі навпроти дверей, через які увійшли Прентис і О’Тего, розташувалася дивна четвірка: тахін Джеклі з головою крука, технік кан-тої, якого звали Конрой, і два охоронці-г’юми, чиїх імен Пімлі не міг одразу згадати. Тахіни, кан-тої та г’юми на роботі так-сяк ладнали між собою, хоч їхня ввічливість один до одного часом була дуже хисткою, але ж ніхто й не розраховував на те, що вони проводитимуть разом час за межами роботи. Але на балконі, звісно, про жодне спілкування не могло бути й мови. Руйначі внизу не були ні