Читати книгу - "Скрут"

Голоси стишилися — на якусь мить, але напівсонний Ігар миттю розплющив очі. Балаканина поновилася, але тихіше, якось ніби неохоче, через силу; на новоприбулу не те щоб уникали дивитися — поглядали нишком, скоса, начебто вичікуючи, коли непрохана гостя зволить піти геть.

Жінка повільно рушила через залу; Ігар розглядав її, насилу стримуючись, щоб не роззявити рота.

На голові у гості лежав вінок із ледь прив’ялих польових квітів; довге темне волосся, не обтяжене бодай подобою зачіски, недбало розсипалося по плечах. За одяг красуні — бо жінка була поза сумнівом гарна — слугувала довга сорочка із сірого полотна, яку за бажання можна було вважати й сукнею. Безформна одежина не приховувала, проте, ні високих грудей, ані доладної, легенької якоїсь статури; жінка ступала по немитій підлозі довгастими й тонкими босими стопами. На правій кісточці Ігар розгледів браслет — здається, срібний.

Імовірно, перша поява подібної істоти в сільському шинку супроводилася б загальним шоком, — однак Ігарові сусіди, як і раніше, жували, хоч і не так жваво. Ігар зробив висновок, що боса красуня з’являлася тут і раніше. І доволі часто, хоч із її появи, схоже, ніхто тут не зрадів…

Жінка зупинилася перед шинкаркою, загадково посміхнулася, напіврозтулила рота, начебто збираючись щось запитати — але промовчала. Повернулася, неквапом наблизилася до довгого столу, за яким пила пиво галаслива компанія червононосих теслярів.

У шинку стало ще тихіше; жінка невимушено витягла з-за пазухи маленьку суху стеблинку.

— Треба запам’ятати, — голос її здавався голосом малого хлопчака. — Усі забувають… Візьміть, це на згадку…

Стеблинка перейшла з вузької білої руки до міцного червоного лаписька; приймаючи подарунок, тесля скорчив подобу посмішки. Жінка неуважно кивнула — й рушила далі.

Ігар не чув, що вона казала селянинові, який сидів поряд, на краєчку лави; селянин теж зобразив посмішку та взяв із її рук якась висушену квіточку — вочевидь не знаючи, що з нею робити. Жінку, втім, не цікавила подальша доля подарунків — вона знову йшла повз принишклих людей, дивилася крізь насторожені обличчя й безтурботно посміхалась.

Ігар напружився. Скільки вже разів від початку подорожі пробігав по його шкірі цей нервовий, гарячий дрож? Він збився з ліку; кожна наступна надія дедалі слабша, слабша, слабша…

Темне волосся з відтінком міді. Надто невизначена прикмета, скільки їх, таких жінок, він просто хоче, несамовито хоче бачити в кожній зустрічній…

Широка пелена її сукні-сорочки була прикрашена невмілим вишиванням, і якоїсь миті Ігара кинуло в жар, бо він виразно розгледів у чудернацькому візерунку велику літеру Т…

Жінка зупинилася просто напроти нього. Її очі, карі з прозеленню, дивилися зовсім по-дитячому — довірливо та серйозно; дитячі очі не пасували до її гарного дорослого обличчя. Як не пасувала б бабусі коротка спідничина зі шляречками.

— Для серця й для очей, — рука її ковзнула за пазуху, — для легкого подиху… Візьми, — і вона простягла Ігарові тонку чорну гілочку.

Він не квапився брати. Жінка дивилася лагідно, та наполегливо. Він простяг руку й на мить доторкнувся до її долоні. Ніжної, наче в дитини.

— Для серця та для очей, — повторив він повільно. — Дякую…

Він чув, як зашепотіли навколо, але, як на гріх, не міг розібрати жодного слова.

Жінка посміхнулася ширше:

— Там, де холодний струмочок… Де крижаний струмочок. Там…

— Підемо туди? — запитав він несподівано для себе.

Вона посміхалася й далі, з цієї очужілої посмішки не можна було визначити, чи розуміє вона слова, звернуті до неї.

Ігар спіймав себе на простому й природному бажанні — встати, брутально схопити за плечі й розвернути до себе спиною, задерти безглузду сорочку, перевірити, чи немає ромба… Відразу взяти й перевірити, не починаючи знову довгої та складної гри, не скрадаючись манівцями в пошуках довіри…

— Підемо туди, — жінка труснула головою, немов п’ятнадцятирічний підліток. — Трава…

Вона повернулася й рушила до виходу, так само легко й невимушено ступаючи босими ногами. Ігар озирнувся — всі відвідувачі шинку дивилися на нього, на нього одного.

Двері за дивною жінкою зачинилися; дві чи три руки миттєво схопили Ігара за рукави:

— Здурів?!

— Та він сторонній, дикий зовсім, не знає, видно…

— Та начхати, знає чи не знає…

— Так поясни, а не репетуй на хлопця!

У шинку говорили всі разом; зав’язана хусткою баба, в якої Ігар незадовго до цього випитував про Тіар, навмисно для пояснень пришкандибала зі свого дальнього кутка:

— Це… якщо жити хочеться — з дівкою цією не говори… Охочих до неї багато було, як дитя ж, безвідмовна… Та тільки в неї татусь прийомний — чаклун із пагорбів, у нього ж бо жалю ні на гріш…

Ігар відсунувся від прищуватого хлопця, котрий насідав, бризкаючи слиною:

— Один ось недавнечко навіть не торкнувся ще, подивився тільки! І де він тепер, га? На стіні намальований, там, де на околиці будинок поруйнований… Малюночок є, а чоловічка нема, он як!

— Він за нею в чаклунське люстерко наглядає! Ні-ні, та й гляне, а що там доня робить? Тільки твою пику поряд побачить — край…

— А ось торік…

— Та не торік, я правду кажу…

— Та стули ж ти пельку…

— А от сам і замовч…

— Звуть її як? — несподівано для себе гаркнув Ігар.

Базіки принишкли. Зав’язана хусткою баба в задумі пожувала губами. Акуратно втерла кінчик носа:

— Та хто ж її зна… Полівкою кличуть.

— Ім’я? — Ігар втупився в бляклі бабині очі. — Не Тіар часом? Не та, про кого тут казано?

Шинок мовчав. Шинок підозріливо косувався на Ігара, знизував плечима, спльовував і потроху повертався до своїх звичних справ.

Струнка постать віддалялася вулицею; Ігар знову здолав бажання наздогнати, схопити й розірвати на спині сорочку. Не мало значення, чи була у балачках селян хоч крихта правди — можливо, що й зовсім не було, про одного спритника теж балакали, що він чаклун, а він був, виявляється, шахраєм…

Він наздогнав жінку на околиці. Вона озирнулася, обдарувала нового знайомого тією само неуважною посмішкою.

— Підемо, де трава? — запитав він м’яко.

Вона знову труснула головою — із зів’ялого вінка впало кілька дрібних пелюсток:

— Там холодний струмок… Зовсім холодний, крижаний…

— Як тебе звуть?

Вона посміхалася.

— Як тебе звуть? Тіар? Тіар твоє ім’я?

Вона легко й невимушено поклала руки йому на плечі:

— Ти гарний…

— Як твоє ім’я?!

Вона по-дитячому закопилила губи:

— Я польова царівна… Ти не знаєш?

Від неї справді пахло травою. Запашним сіном і зів’ялими польовими квітами.

— Ти — польова царівна, —