Читати книгу - "Небудь-де"

— Ескорт значить супровід, містере Вандемар. Це значить потурбуватися про те, щоб наша прекрасна леді безпечно прибула до місця призначення. Я не порівнюю нас ані з жінкою на вечір, ані зі звичайною вуличною повією.

Містер Вандемар пом’якшився.

— Ви ж сказали «служба ескорту», — пробурмотів він. — Я знаю, що це таке.

— Зітрімо це з пам’яті, містере Вандемар. Я невдало висловився. Пропоную надалі називатися супровідниками. Вартою. Компаньйонами.

Містер Вандемар почухав носа воронячим черепом, якого носив на пальці.

— Гаразд, — сказав він.

Мисливиця стояла під кам’яною стіною, ні на кого не дивлячись, а Ричард лежав на кам’яній підлозі, звивався й намагався якось наповнити легені повітрям. Містер Круп розвернувся до Дуері й усміхнувся, оголивши численні зуби.

— Розумієте, леді Дуері… Ми збираємося пересвідчитися, що ви безпечно дісталися місця призначення.

Дуері його не слухала.

— Мисливице, — гукнула вона, — що коїться?

Мисливиця не поворухнулася й не відповіла.

Містер Круп гордовито засяяв.

— Перш ніж Мисливиця зголосилася працювати на тебе, вона погодилася працювати на нашого замовника. Щоб піклуватися про тебе.

— Ми ж казали тобі, — підкаркнув містер Вандемар. — Ми казали, що серед вас є зрадник. — Він захилив голову назад і завив по-вовчому.

— Я думала, ви мали на увазі маркіза, — сказала Дуері.

Містер Круп театрально почухав жовтогаряче волосся.

— До речі, про маркіза. Якось він спокійно до всього ставиться, чи не так, містере Вандемар?

— Дуже спокійно, містере Круп. Можна навіть сказати — покійно.

Містер Круп театрально покашляв, а тоді видав кульмінацію:

— Відтепер і надалі доведеться нам його називати покійним маркізом де Карабасом. Бо боюся, що він зовсім трошечки…

— Мертвий мов дошка, — закінчив містер Вандемар.

Ричард нарешті спромігся так-сяк набрати в легені повітря, щоб видихнути:

— Ах ти ж падло невірне.

Мисливиця глянула на землю.

— Не ображайся, — прошепотіла вона.

— Ключ, якого ви отримали від Чорних братів, — сказав містер Круп до Дуері. — В кого він?

— У мене, — видихнув Ричард. — Можете обшукати мене, якщо хочете. Дивіться. — Він поліз до кишень — знайшовши щось тверде й незнайоме в задній кишені, але часу роздивлятися, що воно, наразі не мав — і витягнув ключі від дверей своєї старої квартири. Він видерся по стіні на ноги й підкульгав до містера Крупа й містера Вандемара. — Ось.

Містер Круп простягнув руку й узяв ключа.

— Матінко моя праведна, — сказав він, ледве глянувши на нього. — Мене абсолютно переконав його хитрий маневр, містере Вандемар.

Він передав ключа містерові Вандемару, котрий узяв його вказівним і великим пальцями й зігнув, наче фольгу.

— Знову надурив нас, містере Круп, — сказав він.

— Зробіть йому боляче, містере Вандемар, — сказав містер Круп.

— Із задоволенням, містере Круп, — сказав містер Вандемар і копнув Ричарда в колінну чашечку. Ричард упав на землю в муках. Неначе звідкись іздалеку він почув голос містера Вандемара — здавалось, той читав йому лекцію:

— Люди думають, що чим сильніш угатиш, тим воно болючіше, — провадив голос містера Вандемара. — Але важливо зовсім не те, як сильно гахнеш. Важливо куди. Тобто, навіть від легенького удару… — щось врізалося Ричардові в ліве плече. Його ліва рука заніміла, а в плечі розпустилося фіолетово-біле суцвіття болю. Йому здалося, що уся його рука зайнялася й одночасно замерзла, неначе хтось глибоко засадив у неї електроди й накрутив силу струму наскільки дозволила ручка. Він заскімлив. Містер Вандемар продовжував, — болить так самісінько, як і від цього — а він же набагато сильніший… — і в Ричардів бік гарматним ядром врізався чобіт. Він почув свій крик і плач, і сильно захотів знайти якийсь спосіб заспокоїтися.

— Ключ у мене, — почулися за цим слова Дуері.

— А якби ж при тобі був швейцарський ножик, — продовжував лекцію містер Вандемар, — я б показав тобі, що роблю з кожним лезом. Навіть зі штопором і тією штукою для витягання камінців з конячих копит.

— Облиште його, містере Вандемар. Час для швейцарських ножів ще настане. А фігурка в неї є? — містер Круп обшукав кишені Дуері й витяг різьблену обсидіанову статуетку — крихітного Звіра, якого дав їй ангел.

Голос Мисливиці пролунав неголосно, але звучно.

— А як щодо мене? Де моя плата?

Містер Круп пирхнув. Він жбурнув їй рибальського чохла.

— Вдалого полювання, — сказав містер Круп. Тоді він і містер Вандемар повернулися геть і пішли звивистим ухилом Даун-стріт, ведучи Дуері між собою. Ричард лежав на землі й дивився їм услід з жахливим розпачливим відчуттям, що розходилося тілом від серця.

Мисливиця опустилася на коліна й почала розмотувати зав'язки на чохлі. Її очі розширилися й загорілись. Ричардові було боляче.

— Що там? — спитав він. — Тридцять срібняків?

Вона витягла його з тканини й закохано пробіглася по ньому пальцями, пестячи й погладжуючи.

— Це спис, — просто сказала вона.

Він був викуваний з металу кольору бронзи. Його вістря було довге й хвилясте, як у яванського криса, гостре з одного боку й зазубрене з іншого. З одного боку держака, позеленілого від мідянки й прикрашеного чужинськими візерунками й дивними завитками, були вирізані обличчя. Від вістря до кінця держака в ньому було п'ять футів. Мисливиця торкалася його майже боязко, ніби тримала в руках найпрекраснішу річ із тих, що коли-небудь бачила.

— Ти продала Дуері за списа, — сказав Ричард. Мисливиця нічого не сказала. Вона намочила пучку своїм рожевим язиком, а тоді обережно провела нею по вістрю, пробуючи гостроту вістря, і усміхнулася, задоволена тим, що відчула. — Ти збираєшся мене вбити? — спитав Ричард. Він здивовано усвідомив, що вже не боїться смерті — принаймні, думав він, не такої.

Вона повернула голову й подивилася на нього. Зараз вона здавалася живішою, ніж Ричард коли-небудь її бачив, а ще красивішою і небезпечнішою.

— І який же мені виклик у тому, щоб заполювати тебе, Ричарде Мейг’ю? — спитала вона з живою усмішкою. — На мене чекає більша дичина.

— То це твій спис для полювання на Великого лондонського звіра, так? — спитав він.

Вона глянула на списа, як жодна жінка ніколи не дивилася на Ричарда.

— Кажуть, що проти нього нічого не вистоїть.

— Але Дуері вірила тобі. І я вірив.

Вона перестала всміхатися.

— Годі.

Біль неквапно вщухав, вироджуючись до тупого ниття в плечі, боці й коліні.

— То на кого ти працюєш? Куди вони її повели? Хто за цим усім стоїть?

— Скажи йому, Мисливице, — проскреготав маркіз де Карабас. Він тримав наведеного на неї арбалета. Його босі ноги твердо стояли на землі, а обличчя було невблаганним.

— А я гадала, чи й справді ти такий мертвий, як заявляли Круп і Вандемар, — сказала Мисливиця, ледь повернувши голову. — Ти здався мені