Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

«Ноги як точки опори», хоча, напевно, вона дійде до нас у новій редакції… Я наразі дещо ледачий. Порядок у мене такий: тривала перерва у будь-якому послідовному писанні після закінчення рукопису; опісля — нерішучий старт, за яким упродовж наступних кількох років прямують різноманітні сплески активності, що завершуються усвідомленням нової книги як цілого, у якому я роблю зі своєї теми відкриття, про які навіть подумати не міг. Є щось незбагненне у психології письменника. Але, гадаю, краще не проявляти виняткової гнучкості: перешкоди, відчуття безпорадності, час, коли мова сама собою здається мертвою — думаю, це зрештою стає мені в пригоді, тому що коли настають «оживання», вони на цьому тлі є ще енергійнішими.

Для Тома було критично важливо, щоб час належав йому: не можна було квапити його поезію — варто дати їй з’являтися самій. Отже, за значної любові до викладання (студенти також його дуже любили) він обмежив свою викладацьку роботу у Берклі одним семестром на рік. По суті, це було його єдине джерело доходу, окрім рецензій, які він час від часу писав, чи творів на замовлення. «Мій дохід, — писав Том, — в середньому становить половину від доходу місцевого водія автобуса чи двірника, проте це мій вибір, тому що дозвілля мені більше до душі, ніж робота на повний день». Але я не думаю, що Том переживав скруту через свої незначні статки — йому невластиве марнотратство (хоча з іншими він був щедрим) і за природою він був ощадливим. (Ситуація дещо покращилася у 1992 році, коли йому було присуджено премію МакАртура,[269] після чого він міг собі дозволити більше подорожувати й насолодитися певною фінансовою свободою, дещо потішити себе).

Ми часто писали один одному про книги, які нас захопили, або які, на нашу думку, сподобалися б нам обом. («Найкращий поет із нових, якого я для себе відкрив останніми роками, — це Род Тейлор… дивовижний письменник! Ти вже читав?» Я не читав, проте одразу ж придбав собі «Чемпіона Східного узбережжя Флориди».) Наші смаки не завжди збігалися — так одна книга, що захопила мене, викликала у нього таке шалене презирство, гнів і критику, що я радів тому, що це було висловлено у приватному листі. (Як і Оден, Том рідко рецензував те, що було йому не до вподоби, і загалом писав рецензії у тоні високої оцінки.[270] Мені імпонувала шляхетність, урівноваженість цих критичних відгуків, особливо у «Поетичних подіях».)

Коли доходило до зауважень до книг один одного, Том значно краще за мене висловлював свої думки. Я захоплювався майже всіма його віршами, але рідко намагався аналізувати їх, тоді як Том завжди докладав усіх зусиль для того, щоб окреслити конкретні сильні й слабкі сторони надісланих мною праць так, як він їх бачив. А надто спершу мене, бувало, жахала його прямота — зокрема те, що мої писання можуть здатися йому розпливчастими, недбалими, безладними або й гірше. На початках я з острахом очікував його критичних зауважень, проте починаючи з 1971 року, відколи надіслав «Мігрень», чекав на його відгуки з нетерпінням, почав залежати від них, і вони важили для мене більше, аніж будь-які інші.

У 1980-ті я надіслав Тому рукописи кількох прикінцевих історій для книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Деякі з них йому дуже сподобалися (зокрема «Художник-аутист» та «Близнюки»), проте одну з них, «Різдво», він назвав «катастрофою». (Зрештою я з ним погодився і відправив її у смітник).

Але найбільше мене схвилював відгук на «Пробудження», які надіслав Тому у 1973 році. У тому листі він порівняв мене тодішнього з тим, ким я був під час нашої першої зустрічі. Том написав:

«Пробудження», безсумнівно, виняткова річ. Пригадую, як колись наприкінці 1960-х ти розповідав, яку книгу хотів би створити: добру наукову працю, що водночас приваблювала б майстерністю написання, і, безперечно, ти втілив це у ній… Також я міркував над Великим щоденником, який ти мені показував. Мені відкрився твій величезний талант, проте я побачив, що тобі так бракує однієї — найважливішої — риси: назвемо її людяністю, чи співчуттям, чи ще чимось подібним. Правду кажучи, я не сподівався, що ти станеш добрим письменником, оскільки не розумів, як можна навчити людину співчувати… Брак співпереживання обмежував твою спостережливість… Але я не знав, що здатність співпереживати часто розвивається у людей лише ближче до тридцяти. Те, чого бракувало тим письменницьким спробам, тепер є блискучою основою «Пробуджень», і це чудово. Це є без перебільшення основою твого стилю, це те, що робить його таким містким, проникливим і розмаїтим… Цікаво, чи ти сам усвідомлюєш, що відбулося. Чи це просто така тривала робота з пацієнтами, чи спричинене кислотою просвітлення, чи щира любов (не плутати з пристрастю). Чи все це разом…

Мене дуже схвилював цей лист, і я раз у раз подумки до нього повертався. Я не знав, що відповісти Тому. Я закохувався — і розкохувався — і певною мірою був закоханий у своїх пацієнтів (той тип любові, або ж співчуття, що навчає проникливості). Я не вважав, що кислота відіграла значну роль у розширенні мого світобачення, хоча знав, що її роль у житті Тома була вкрай важливою.[271] (Незважаючи на заінтригованість фактом, що леводопа, яку я давав пацієнтам-постенцефалітикам, часом викликала подібні ефекти до тих, яких зазнавав я після вживання ЛСД чи інших наркотиків.) Попри те, я розумів, що визначну роль у моєму саморозвитку зіграв психоаналіз (я проходив інтенсивну терапію починаючи з 1966 року).

Коли Том заговорив про розвиток здатності до співпереживання у тридцятирічному віці, я не міг не зацікавитися, чи подумав він тоді й про себе самого, зокрема про зміни в собі і своїй поезії, які можна простежити у «Моїх сумних капітанах» (коли збірка побачила світ, йому було тридцять два). Пізніше він написав про неї: «Збірку розділено на дві частини. Перша — вершина мого колишнього стилю — ритмічна й раціональна, проте у ній, можливо, починає увиразнюватися людяність. У другій частині цей людський порив набуває… нової форми, що практично неминуче спонукає до розвитку нових тем».

У двадцятип’ятирічному віці я вперше прочитав «Відчуття руху», і поруч із красою образів і довершеністю форм мене зачепив майже ніцшеанський акцент на волі. Коли я вже ближче до сорока заходився писати «Пробудження», то суттєво змінився, і Том також. Тепер в мені більше відгукувалися його нові вірші з широким спектром тем і гамою почуттів, і ми обидва радо лишили ніцшеанство позаду. З настанням 1980-х років, коли ми