Читати книгу - "Карпатське танго"

– Знаю, серденько, знаю. А дідуся твого часом не Сашком звати?

– Ні. Його звати Олександром.

– А поклич його сюди, будь ласка…

Сивий поставний чоловік із порога намагається розгледіти мене.

– Андрію, ти?! Невже… Який я радий, що ти не забув про мене!

Наші обійми довгі й теплі. Вони відживляють спогади й молодецький блиск в очах. Дівчинка з цікавістю спостерігає за нами.

– Це, Галинко, мій друг – дядько Андрій. Він урятував мені життя.

– Та вже не перебільшуй, – ніяковію від такого представлення. – Від флегмони – так…

– А я не про флегмону, Андрію. Проходь, – пропускає мене вперед Сашко. – Якби не ваша з Ізабель підтримка свого часу, то я б не був тим, ким є. Як там, до речі, Ізабель?

– Її більше немає. Рак… – Щось стискає мене за горло й не пускає слова далі.

– Мої співчуття. Усі ми гості в цьому світі, – зітхає Саша. – Мами теж уже давно немає. Не дожила до мого повернення з Афганістану.

– А ти… ти був в Афганістані? – дивлюся зі здивуванням на співрозмовника.

– Так. І вижив у тому пеклі. Я сам попросився туди. Коли ви поїхали, а я повернувся сюди з лікарні, то вже не зміг жити колишнім життям. Я мусив стати своїм тезкою Александром Македонським, щоб перемогти самого себе й не боятися своєї фізичної вади… Той біль, якого я зазнав в Афганістані, усе одно був меншим за ті душевні муки самоти й приниження, які я пережив тут. Там був поранений… Нас покинули на гірському перевалі без води, лише з маслом. Цілий місяць на топленому маслі. Дотепер не можу його їсти. З шістдесяти вижило троє. Чотири місяці в шпиталі Душанбе, одну легеню майже повністю вирізали. – Спогади важко даються Сашкові.

– Але тепер, бачу, усе гаразд? – усміхаюся до принишклої біля дідуся внучки.

– Так. Інколи знаходиш відповіді на прості запитання, подолавши півсвіту, – киває чоловік. – Я зрозумів, що має найбільшу силу в цьому житті. Це слово. Так, так, – перехоплює мій зачудований погляд Сашко. – Піди, Галинко, принеси нам печива, – м’яко випроваджує внучку й продовжує: – Моя мама… Царство їй Небесне. Вона дала мені життя, але й… забрала його. Я став її мискою для жалю, який вона випрошувала для себе, як милостиню. Їй подобалося страждати. Хоча, думаю, не тільки їй. Чомусь тоді всі жалілися, і хто більше, того і якось більше поважали, чи що… Оті її слова: «Ти – каліка», – закрили мене у власній клітці. Тепер я вже знаю, що не варто шукати жалю в собі. Не варто чекати й на співчуття від когось. Вони сповивають людину в щільний кокон, що не дає рухатися далі. А ваші слова підтримки й книжка про Македонського стали порятунком. Афганістан зробив із мене чоловіка. Слова здатні з тієї ж людини зліпити або Аполлона, або Квазімодо… Дивися, Андрію: ми ж думаємо словами. Вони звучать у голові нашим або чужим голосом. Ми згадуємо події, слухаючи слова у власній голові. Коли засинаємо, думка про минулий день дає нам спокій або неспокій, бажання жити або навпаки. Слово – початок і кінець наших мрій. Воно зростає красою справи. Краса світу розпочинається зі слова. Обережного, урівноваженого. Не з того, що продиктоване заздрістю, гнівом, хіттю. А з того, що несе повагу до всього…

– Як гарно… І як правильно, Олександре. Як лікар, мушу визнати твою правоту.

– Так, Андрію. Ти завжди відповідально ставився до слів. І я завжди знав, що ти мусиш стати лікарем із великої букви. Я не помилився?

– Ні… Я успішний лікар. У мене своя клініка пластичної хірургії в Бразилії. І знаєш, ти правий: якби люди були обережніші в словах, то я мав би менше роботи.

– О, не ти один, Андрію, – сміється Сашко. – Я теж несу слово. Слово поваги та любові. Любові до ближнього.

– То ти священик? – укотре дивуюся сьогодні.

– Так. Ти лікуєш тіла, а я – душі. Я зрозумів, що війна і мир, кохання і ненависть, життя і смерть розпочинаються й живляться словами. То чого б не спробувати забрати непотрібне з нашого життя? Слова добра й підтримки дають упевненість і зміцнюють свободу всередині нас, несучи мир, кохання й бажання жити, чи не так?

Маленька дівчинка обережно виносить тарілку з печивом:

– Ось, пригощайтеся…

– Спасибі, Галинко… Така ж турботлива, як і її покійна прабабуня, – погладив дівчинку по голівці дідусь Сашко. І, наче випереджаючи моє німе запитання, проказав: – Я вдячний долі за те, що все склалося саме так, а не інакше. Як би там не було, та я б не став тим, ким є зараз, без мами й тих людей, що зустрілися на моєму шляху…

Поїзди, виявляється, теж можуть бути довгожителями. Як оцей потріпаний динозавр радянської епохи, що із загрозливим металевим скреготом несе мене в молодість. Я вже й за-був, як воно – їхати в такому обдертому й брудному вагоні. Час неначе спинився тут. Цигани, схоже, ніколи не виходили звідси. Вони такі ж надокучливі реп’яхи, як і десятки років тому. Групи молодиків грають у карти, голосно лаючись. Їхня лайка боляче ріже слух і осідає на мені, наче бруд. Колись таки більше зважали на інтереси оточення. Кожна хвилина в товаристві не дуже ввічливих людей наближає мене до рідного дому. Радісне передчуття росте, незважаючи ні на що.

У райцентрі помічаю разючі зміни: ось воно, ринкове перетворення суспільства: багаті кам’яниці сусідять із геть обдертими халупами. Дороги, до яких ніхто не має приватного інтересу, зяють величезними ямами. Згадую теорію розбитих вікон. Тут повно таких чорних дір із радянських часів, які наче затягують усередину теперішнє й не дають навести лад навколо. Беру таксі. За двадцять хвилин мене зустрічає рідне село: акуратні дерев’яні хатинки на зелених пагорбах уздовж вулиці стоять в обіймах квітучих садків. Невеличкі отари овець не підводять голів від паші, надолужуючи зимовий простій. Старенькі жінки на лавці біля дороги намагаються мене розгледіти. Щось нікого не можу впізнати. Вони хором відповідають на моє «Доброго дня!» і довго дивляться вслід. Прискорюю ходу й бачу рідний пагорб. Здається, мама розвішує білизну.

– Добрий день у рідній хаті! – Сам дивуюся надтріснутому голосу.

– А ви хто?.. Божечку, Андрій… Андрій приїхав! Який же ти вродливий і молодий! – поспішає до мене літня жінка зі знайомими очима.

– Марійка… –