Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

— Звісно ж, сьогодні середа, — сказала вона, — а щосереди Філіп не їздить і не ходить, він працює з рахунками у себе в конторі. Він чудово вправляється з числами і чудово знає, скільки витрачає, правда ж, Філіпе?

— Не завжди, — відповів я, — сьогодні, наприклад, я відвідав наш суд малих сесій, сидів на слуханні щодо одного хлопчини, який скоїв крадіжку. Його відпустили, наклавши штраф.

Рейнальді дивився на мене так само зверхньо.

— Не просто молодий фермер, а ще й молодий Соломон, — сказав він. — Я постійно чую про нові таланти. Рейчел, ваш кузен не нагадує вам портрет Іоанна Хрестителя роботи дель Сарто?[11] У ньому так само чарівно змішуються зарозумілість та невинність.

— Можливо, — сказала Рейчел, — я якось не задумувалася. Мені він нагадує тільки одну людину.

— О, ну звісно ж, — відповів Рейнальді, — та в ньому, безперечно, щось є і від пензля дель Сарто. Якось ви маєте обов’язково відлучити його від рідного дому та показати наші краї. Подорожі розширюють світогляд, і я хотів би подивитись, як він походжає галереєю чи церквою.

— Емброуз нудьгував і там, і там, — сказала Рейчел, — сумніваюся, що Філіп отримав би більше вражень. Ну то що, ви бачилися зі своїм хрещеним батьком на суді? Я хочу навідатися в гості до Пеліна разом із Рейнальді.

— Так, він був там, — відповів я, — і слав вам вітання.

— У містера Кендала просто чарівна донька, — сказала Рейчел Рейнальді, — трошки молодша за Філіпа.

— Дочка? Гм, справді? — відреагував Рейнальді. — Значить, ваш кузен не зовсім відрізаний від товариства юних леді?

— Аж ніяк, — засміялася Рейчел. — Кожна мати в районі шістдесяти кілометрів не спускає з нього очей.

Пам’ятаю, я окинув її лютим поглядом, а вона ще дужче розсміялася і, проходячи повз, щоб переодягнутися до обіду, поплескала мене по плечу. Ця звичка обурювала мене, я ще раніше нарік її жестом тітки Фібі, чим викликав такий захват, ніби зробив комплімент.

І саме тоді, коли вона пішла нагору, Рейнальді сказав мені:

— Дуже щедро було з вашого боку і з боку вашого опікуна надати кузині Рейчел утримання. Вона написала й повідомила мене про це. Це глибоко її зворушило.

— Це найменше з того, що ми були зобов’язані зробити, — сказав я, сподіваючись, що мій тон відіб’є будь-яке бажання продовжувати розмову. Я не збирався розповідати йому, що має статися за три тижні.

— Ви, певно, знаєте, — сказав Рейнальді, — що крім утримання, в неї немає жодних власних коштів, тільки те, що я час від часу для неї продаю. Такий приємний поворот неабияк на неї вплинув, та я думаю, з часом вона відчує потребу в світському житті, до якого так звикла у Флоренції. Тому, власне, я й не продаю віллу. Рейчел надто прив’язана до свого товариства.

Я не відповів. Якщо вона дійсно прив’язана до когось, то це тільки завдяки йому. До його приїзду Рейчел узагалі ні про кого не згадувала. Мені було цікаво, скільки в нього власних статків і чи дає він їй гроші з власної кишені, а не тільки те, що вторгував із продажу майна Санґаллетті. Як же правильно було з боку Емброуза не довіряти цьому чоловікові. Та яка слабкість змусила Рейчел обрати його своїм другом і радником?

— Звісно ж, — продовжив Рейнальді, — було б куди розважливіше, врешті, продати віллу і придбати для Рейчел маленькі апартаменти у Флоренції або побудувати будиночок у Ф’єзоле. В неї дуже багато друзів, які не хочуть її втрачати, і я один із них.

— Коли ми зустрілися вперше, ви сказали, — почав я, — що кузина Рейчел — жінка імпульсивна. Без сумніву, вона й досі лишається такою, тому живе там, де забажає.

— Безперечно, — відповів Рейнальді, — але природа її імпульсивності така, що не завжди робить її щасливою.

Гадаю, цим він хотів сказати, що рішення вийти за Емброуза заміж було імпульсивним і, як наслідок, нещасливим, а також що її візит до Англії — всього лише імпульсивна примха, і він сумнівається в його наслідках. Він мав над нею владу, позаяк розпоряджався її справами, і саме ця влада могла повернути її до Флоренції. Я вирішив, що це й стало головною причиною його візиту: вбити їй це в голову і, можливо, сказати, що утримання, яке ми їй виплачуємо, не вистачить, щоб забезпечувати її надалі. Та я мав козир у рукаві, про який він і гадки не мав. За три тижні вона звільниться від Рейнальді до кінця свого життя. Я міг би усміхнутися, та надто його зневажав, щоб робити це в його присутності.

— Мабуть, дивно, враховуючи, як вас виховали, раптом приймати в гостях жінку, ще й протягом стількох місяців, — сказав Рейнальді, не зводячи з мене свого завуальованого погляду. — Ви, певно, геть спантеличені?

— Навпаки, я насолоджуюся товариством кузини Рейчел.

— Це сильні ліки, — сказав він, — тим більше для такого молодого й недосвідченого хлопця, як ви. У великих дозах вони можуть зашкодити.

— У свої майже двадцять п’ять, — відповів йому я, — мені чудово відомо, які ліки мені підходять.

— Ваш кузен Емброуз теж так вважав у свої сорок три, — проказав Рейнальді, — та, як виявилося, помилявся.

— Це попередження чи порада? — спитав я.

— І те, й інше, — відповів він, — якщо ви правильно їх сприймете. А тепер, якщо ви мені вибачите, я маю перевдягнутися до обіду.

Гадаю, таким чином він хотів убити клин між мною та Рейчел, кинути слівце, ледь отруйне саме по собі, та з чималим жалом, здатним завдати шкоди. Якщо він мав на увазі, буцімто мені варто її остерігатися, то що ж міг говорити їй про мене? Може, коли мене не було вдома і вони сиділи разом у вітальні, він намагався змінити її думку? Може, розповідав, що в молодих англійців завжди надто довгі кінцівки і надто маленькі мізки? Чи для нього це дуже просто? Він точно мав величезний запас образливих зауважень, завжди готових злетіти з язика і обмовити будь-кого.

— Проблема всіх високих чоловіків, — сказав він якось, — у неминучій схильності сутулитися (у цей час я стояв під одвірком на порозі, нахилившись, щоб сказати кілька слів Сікомбові). — І найм’язистіші з них швидко товстіють.

— Емброуз ніколи не був товстим, — відповіла поспіхом Рейчел.

— Він не робив вправ, як ось цей хлопчина. Саме постійне ходіння, їзда верхи та плавання призводять до неправильних пропорцій тіла. Я помічаю це дуже часто, і майже завжди — в англійців. Ми, італійці, маємо тонші кістки і