Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я взагалі не розумію, чим зможу стати вам у пригоді.
— Ви англієць, еге ж? — швидко спитав Готорн.
— Так, англієць.
— І ви не хочете служити своїй батьківщині?
— Я цього не кажу. Та пилососи забирають у мене надто багато часу.
— Пилососи — чудове прикриття,— зауважив Готорн.— Ваша професія цілком натуральна.
— Так я ж справді торгую пилососами.
— Ну, а тепер,— рішуче сказав Готорн,— перейдемо до Лема...
2
— Міллі, чому ти не їси каші?
— Я більше не їстиму каші.
— А чому це ти поклала в каву лише одну грудочку цукру? Чи не збираєшся ти часом худнути?
— Ні.
— Може, в тебе покаянний піст?
— Ні.
— Ти ж помреш з голоду до обіду.
— Я врахувала це. Доведеться налягти на картоплю.
— Міллі, що з тобою діється?
— Я вирішила економити. Нараз у нічній тиші я зрозуміла, скільки тобі доводиться витрачати на мене. Я навіть чула голос, хоч не наважилася спитати, хто то, боячись почути: «Твій господь». У мене ж якраз такий вік.
— Який вік?
— Коли чують голоси. Мені навіть більше, ніж було святій Тересі, коли вона пішла в монастир.
— Слухай, Міллі, невже ти надумала...
— Ну що ти. Мені здається, капітан Сегура має рацію. Він каже, що я зліплена не з того тіста.
— Міллі, а ти знаєш, як люди звуть твого капітана Сегуру?
— Знаю. Кривавий Стерв’ятник. Він допитує арештантів.
— І він сам тобі про це розказував?
— Ну, зі мною він як те ягня, але в нього портсигар з людської шкіри. Він твердить, що то сап’ян... наче я ніколи не бачила сап’яну.
— Міллі, ти повинна припинити це знайомство.
— Я так і зроблю, але спершу мені треба залагодити справу з стайнею. Ага, знов згадала про голос...
— Що він ще казав, той голос?
— Він сказав,— і серед ночі це було наче одкровення господнє: «Ти взяла на себе важкий тягар, дитя моє. А як відносно Приміського клубу?»
— А до чого тут Приміський клуб?
— Це єдине місце, де я могла б навчатися верхової їзди. Та ми ж не члени клубу... Яка мені радість з того, що кобила стоятиме у стійлі? Капітан Сегура, звісно, член клубу, та ти ж не схочеш, щоб я від нього залежала. От я й подумала, що коли менше їстиму, то допоможу тобі скоротити витрати...
— Навіщо це?
— Тоді ти зміг би придбати сімейний квиток. Запишеш мене Серафіною. Це звучить краще, ніж Міллі.
Уормолд визнав, що в цьому є здоровий глузд; один лише Готорн належав до жорстокого й незрозумілого світу дитинства.
Інтерлюдія в Лондоні
Над дверима однієї з кімнат підземного поверху велетенського залізобетонного будинку, що височів неподалік од Майда-Вейл, спалахнула зелена лампочка. Готорн зайшов до кабінету. Вся його елегантність лишилася на берегах Карібського моря. Тепер, не маючи потреби замилювати комусь очі, він був у далеко не новому сірому костюмі і немовби являв собою сіру частку січневого Лондона.
Шеф сидів за письмовим столом, на якому під зеленим мармуровим пресом лежав один-єдиний аркушик паперу. Біля чорного телефону стояла недопита склянка молока і пляшечка з якимись сірими таблетками, тут же валялася пачка туалетного паперу. Поруч був червоний телефон — для секретних розмов. Чорний піджак шефа, чорний галстук і чорний монокль в лівому оці надавали йому вигляду трунаря, а весь цей підземний кабінет скидався на склеп, мавзолей чи домовину.
— Кликали, сер?
— На кілька слів, Готорне. Всього на кілька слів.— Здалося, це заговорив факельник, що звільнився нарешті від своїх похоронних справ.— Коли ви приїхали?
— Тиждень тому, сер. У п’ятницю вилітаю на Ямайку.
— Все гаразд?
— Можна вважати, що Карібське море — наше, сер.
— А Мартініка?
— Там не виникає труднощів. Адже, як вам відомо, в Форт де Франс ми працюємо разом з Deuxiéme Bureau[84].
— Однак у певних межах?
— Звичайно, лише в певних межах. З Гаїті справа була складніша, та п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб два уже почав діяти. Я трохи був сумнівався щодо п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять...
— Дріб п’ять?
— Наш резидент у Гавані. Особливого вибору там не було, і спочатку мені здавалося, що він не хоче співробітничати. Впертий суб’єкт.
— Такі згодом добре працюють.
— Так, сер. Мене трохи турбують його зв’язки... Є там один німець, Гассельбахер. Перевірка поки що нічого не дала... Діло в Гавані розгортається. Коли я вилітав із Кінгстона, то отримав звідти заявку на затвердження додаткових витрат.
— Це добра прикмета.
— Так, сер.
— Свідчить про те, що фантазія працює.
— Еге ж. Він хоче вступити до Приміського клубу. Це першорядне джерело політичної та економічної інформації. І хоча вступний внесок там дуже високий, я дав згоду.
— І добре зробили. А як з інформацією?
— Правду кажучи, її ще немає, але йому треба дати час для налагодження контактів. Може, я трохи перебрав міри з вимогами про конспірацію.
— Ні, не перебрали. Нічого пускати машину, щоб вона зразу ж вибухнула.
— Мушу сказати, що у нього досить вигідне становище. Хороші ділові зв’язки... навіть з міністрами.
— Ага,— мовив шеф. Він вийняв з ока свій чорний монокль і став протирати його туалетним папером. Та око за склом теж було скляне — ясно-блакитне, наче в ляльки, що говорить «мама».— Чим же він займається?
— Е-е... він імпортує. Різні там прилади й таке інше...
Задля власної кар’єри краще вербувати агентів з солідним становищем. Дрібні деталі про крамничку на вулиці Лампарілья навряд чи досягнуть коли-небудь цього підземного кабінету.
— А чому ж він досі не член клубу?
— Та, знаєте, останні роки він жив майже відлюдником. Сімейні незгоди,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.