Читати книгу - "Червоний Дракон"

Ритмічне човгання навантажених ніг, і Доларгайд відвів її вбік, поки вона відчула спиною стіни кута.

Тигр був тут, вона відчувала його запах.

Залунав голос:

– Тепер угору. Помалу. Униз. Докторе Ворфілд, можна ми лишимо під ним полотно?

– Так, оберніть подушку одним із тих зелених рушників і покладіть йому під голову. Я пошлю по вас Джона, коли ми закінчимо.

Кроки йдуть геть.

Реба чекала, поки Доларгайд щось їй скаже. Він мовчав.

– Він тут, – сказала вона.

– Його занесли десятеро чоловіків на полотні з лямками. Він великий. Десять футів112. Доктор Ворфілд слухає йому серце. Тепер зазирає під одну повіку. Ось він іде до нас.

Тіло приглушило звуки перед Ребою.

– Доктор Ворфілд, Реба Макклейн, – сказав Доларгайд.

Вона простягнула руку. Її потисла велика м’яка долоня.

– Дякую, що дозволили мені прийти, – сказала вона. – Це справжній подарунок.

– Радий, що ви змогли прийти. Розмаїтили мій день. Дуже вдячні за плівку, до речі.

Глибокий голос доктора Ворфілда видавав освіченого темношкірого чоловіка середнього віку. Певно, з Вірджинії.

– Маємо перечекати, аби пересвідчитись, що дихання й серцебиття чіткі й стабільні, а потім лікар Гасслер розпочне процедуру. Гасслер стоїть там, поправляє дзеркальце на голові. Між нами кажучи, він його носить тільки щоб перука не спала. Ходімо, познайомимось. Містере Доларгайд?

– Прошу.

Реба простягнула руку Доларгайду. Доторк трохи запізнився, був дуже легким. На щиколотках лишився піт з його долоні.

Доктор Ворфілд поклав її руку собі на лікоть, і вони повільно пішли вперед.

– Він міцно спить. Ви маєте якесь загальне уявлення?.. Я опишу стільки, скільки ви попросите, – сказав він і замовк, не певний, як краще висловитися.

– Я пам’ятаю малюнки в книжках, що гортала в дитинстві, а ще раз бачила пуму в зоопарку біля дому.

– Тигр – це як суперпума, – сказав доктор. – Груди ширші, масивніша голова, важча статура й мускулатура. Це чотирирічний бенгальський самець. Завдовжки футів десять, від носа до кінчика хвоста, а важить вісімсот п’ятнадцять фунтів113. Лежить на правому боці під яскравими лампами.

– Я їх відчуваю.

– Він неймовірний, з оранжевими й чорними смугами, оранжевий такий яскравий, що майже витікає в простір навколо нього.

Раптом доктор Ворфілд злякався, що говорити про кольори – це жорстоко. Але кинув погляд на обличчя Реби й підбадьорився.

– Він за шість футів, чуєте його запах?

– Так.

– Може, містер Доларгайд вам уже розповідав, що якийсь йолоп тицьнув у нього крізь загорожу садовими ножицями, що лежали біля клітки. Тигр обламав об лезо довге ікло ліворуч на верхній щелепі. Окей, лікарю Гасслер?

– З ним усе гаразд. Треба зачекати ще хвилину-дві.

Ворфілд представив Ребі стоматолога.

– Любонько, ви – перший приємний сюрприз, що я отримав від Френка Ворфілда, – сказав Гасслер. – Не хочете дещо потримати в руках? Це золотий зуб, власне, ікло.

Він поклав ікло в долоню Реби.

– Важкий, правда? Кілька днів тому я зачистив зламаний зуб і зробив із нього відбиток. А сьогодні накладу оцей золотий. Звісно, я міг би виготовити й білий, але подумав, що так буде цікавіше. Доктор Ворфілд не дасть збрехати, я ніколи не пропускаю нагоди покрасуватися. Так нерозумно з його боку, що він не дозволяє повісити на клітку відповідне оголошення.

Чутливими, досвідченими пальцями Реба намацала конус, вигин і кінчик.

– Яка тонка робота!

Вона почула поруч глибоке повільне дихання.

– Ото діти лякатимуться, коли він позіхатиме, – сказав Гасслер. – І не думаю, що злодюжки спокусяться. А тепер – до забави. Ви ж не з боязких, так? Ваш м’язистий джентльмен стежить за нами, мов слідчий-детектив. Він же вас до цього не силує?

– Ні! Ні, я хочу.

– Ми стоїмо обличчям до його спини, – сказав доктор Ворфілд. – Він спить собі, десь за два з половиною фути від нас, на робочій лаві, що сягає по пояс. Ось що: я покладу вашу ліву руку… Ви ж праворука, так? Покладу вашу ліву руку на край столу, а ви досліджуйте правою. Не поспішайте. Я буду поруч, біля вас.

– І я теж, – додав лікар Гасслер.

Вони насолоджувалися процесом. Під потужними лампами її волосся пахло, наче свіжа деревна стружка на сонці.

Реба відчувала на маківці тепло. Від нього шкіру голови поколювало. Вона відчувала запах свого нагрітого волосся, мила на руках Ворфілда, спирту й дезінфекційного засобу і кота. Їй стало трохи млосно, але це швидко минуло.

Вона вчепилася за край столу й почала нерішуче простягати руку, поки пальці не торкнулися кінчиків хутра, що також нагрілися під світлом. Нижче – прохолодніший шар, ще нижче – глибинне безупинне тепло. Вона розкрила долоню й ніжно провела нею по густій шубі, відчуваючи, як хутро ковзає шкірою, вздовж і проти ворсу, як шкура совгається на широких ребрах – вниз і вгору.

Реба ухопила шкуру, і хутро запружинило між її пальцями. У такій безпосередній близькості від тигра її обличчя порожевіло, вона піддалася «блайндизмам» – недоладним рухам лицевих м’язів, від яких давно себе відучила.

Ворфілд і Гасслер побачили, що вона забулася, і зраділи. Вони дивилися на неї крізь хвилясте скло, крізь шибку нових відчуттів, до якої вона тулилась обличчям.

З тіні за Ребою спостерігав Доларгайд, могутні м’язи на його спині тремтіли. Ребрами прокотилася крапля поту.

– Тепер на другий бік, – мовив біля її вуха доктор Ворфілд.

Він повів її навколо столу, Реба пробігла рукою хвостом.

Доларгайду раптом сперло груди, коли її пальці ковзнули пухнастими яєчками. Вона накрила їх долонею, потім рушила далі.

Ворфілд підняв величезну лапу й поклав їй у руку. Реба відчула шерехатість подушечок, слабкий запах підлоги тигрової клітки. Доктор натиснув на палець, аби показався кіготь. Долоні Реби наповнили важкі, пружні мускули плечей.

Вона обмацала вуха тигра, широку голову та обережно, під наглядом ветеринара, торкнулася шорсткого язика. Від гарячого дихання волосся на руці стало дибки.

Зрештою доктор Ворфілд вклав їй у вуха стетоскоп. Опустивши руки на ритмічні груди, обернувши обличчя вгору, вона сповнювалася ясним громом тигрового серця.

Реба Макклейн – тиха, зашаріла, піднесена дорогою від зоопарку. Раз вона повернулася до Доларгайда й повільно вимовила:

– Дякую тобі… дуже дякую. Якщо ти не проти, то мені конче хочеться мартіні.

– Зачекай тут хвилинку, – сказав Доларгайд, припаркувавшись у себе на подвір’ї.

Реба раділа, що вони не повернулися до неї у квартиру. У набридле, безпечне місце.

– Не прибирайся. Заведи мене всередину й скажи, що все чисто.

– Зачекай тут.

Він заніс