Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Офіцерство поводилося нахабно й безцеремонно. Бугогардівський полковник Панас Іваненко якось заперечив зазіхання підпоручика Невського полку Івана Чєвкіна на землі його паланки. У відповідь Чєвкін плюнув йому в обличчя і вилаяв «мерзкими словами». Коли ж Іваненко нагадав прапорщикові, що він має справу з полковником, той мовив: «Ты свинья, а не полковник!» Ще один гарний зразок офіцерської етики продемонстрував капітан Олексій Глєбов: він схопив за голову запорожця Дениса Темного і, кривлячись, наказав погладити себе по голові. Коли ж той відмовивсь, то «ударил его в рожу нещадно». Бугогардівський полковник заступився за скривдженого козака, та Глєбов не вгамовувався. «Какой ты полковник, в ж...пе много таких полковникові» — мовив він і став рачки, аби наочно показати те місце, з якого, на його думку, зазвичай з’являються полковники, а потім вихопив з піхов палаш. У Новосіченському ретраншементі, де відбували службу офіцери полків Новоросійської губернії, теж не приховували зневаги до запорожців. Однак публічна образа кошового отамана Петра Калнишевського не зосталася без покарання, до якого мусив вдатися імперський уряд, аби все це не мало вже надто гротескного вигляду.

Наданий імперією карт-бланш на загарбання українського етнічного простору культивував у новоросійському офіцерстві погордливу зневагу до місцевих українців та їхнього укладу життя. Невипадково в цьому середовищі постала така окраса російського дворянства, як Петро Текелія та Семен Зорич, обидва серби. Перший прийшов у Нову Сербію тридцятилітнім, згодом уславив себе руйнацією Запорозької Січі та арештом кошового отамана, потім — кривавим «замиренням» Кавказу; він пишався своєю зовнішньою схожістю на Петра І і помер з його портретом у руці[10]. Другий потрапив до Слов’яносербії малолітнім, відзначився у війні з турками тим, що 1769 року спалив Дубоссари, головне місто Ханської України, і сплюндрував довкружні села; був у турецькому полоні, служив ад’ютантом у Григорія Потьомкіна, став одним із багатьох коханців Катерини, володів відомим кріпосним театром, що правив йому та його друзям за бордель.

1765 року на Січі відбулася загальновійськова Рада, на якій козаки розмірковували над тим, як протистояти загарбанню їхніх земель Новоросійською губернією. Петро Калнишевський, обраний тією Радою в кошові отамани, закликав козаків чимдуж швидше заселяти північні межі Запорозьких Вольностей хліборобським людом і зміцнювати місцеві адміністрації в паланках. Одружені запорожці отримали дозвіл на переселення туди своїх сімей та родичів з Гетьманщини.

Ухвалення цього рішення призвело до корінної перебудови давнього укладу життя запорозького козацтва. Січовики вбачали у своїх Запорозьких Вольностях простір, на якому вони, згідно з привілеями, даними їм королем Стефаном Баторієм та гетьманом Богданом Хмельницьким, мали право жити своїм козацьким життям. Тобто добувати свого «козацького хліба» шаблею та рушницею, воювати тюркомовних сусідів і отримувати з того здобич, а ще — полювати, рибалити, торгувати, але же не плугом землю орати, як це робить селянин, зневажуваний козацтвом так само, як і шляхтою. Запорожці здавна не допускали виникнення на своїх Вольностей землеробських поселень, побоюючись, що «селянський плуг притягне за собою й пана». Саме тому на Запорожжя не допускали жіноцтво, адже жінка — це сім’я, діти, спадщина, власність, оранка землі та її межування, податки й повинності, державна влада і пов’язані з нею обмеження. Врешті-решт, це ще й потребувало відповіді на складне запитання: яке місце має посісти козацтво в тодішньому феодальному суспільстві — шляхти чи селянина? Козацькі повстання кінця XVI — першої третини XVII століть у більшості й походили від небажання шляхти впустити до свого кола козаків, як і небажання козаків мати однакові права із селянином.

Запорожці, на відміну від одружених козаків Городової України, уникали цього питання в самому його корені: немає жінки — немає й проблем. Абсолютну більшість низового козацтва становили неодружені чоловіки, у меншості були ті, що мали сім’ї в обжитих землеробських районах Україні, а на Запорожжя приходили лише на сезон — з весни до осені. Для управління неодруженими чоловіками-запорожцями було достатньо їх зарахування до одного з 38 січових куренів, а курінні отамани мали знати кожного козака свого куреня в обличчя та в разі потреби покладати на нього обов’язки. Канцелярська справа стосовно «запису козака в курінь», вочевидь, не велася, принаймні до появи Нової Січі не лишилося жодного її документального сліду. Символом єдності куреня був довгий стіл з лавами, за який сідали однокурінники для спільного харчування. Спільний побут, майже родинні зв’язки (курінний отаман — батько, курінні козаки — його діти, а між собою — брати) і нерозділене майно куреня[11] гуртували їх докупи, але ж ніяк не бюрократичні процедури й адміністративні приписи. Засадничим первнем цієї чоловічої спільноти були перерозподіл промислових угідь між куренями, періодичне переобирання своїх керівників і привселюдна ухвала їхніх рішень. Все це робили як мінімум щороку, для того, щоб обірвати зав’язі приватного володіння — як землею, так і посадою.

Ця козацька демократія гарно спрацьовувала впродовж XVII — першої третини XVIII століть. Але в часи Нової Січі виявилася недостатньою для управління сільськими поселеннями, що стрімко насували на Запорозькі Вольності. Спершу запорожці пручалися «нашестю гречкосіїв»: поселян шмагали батогами, грабували, примушували платити «за воду в Дніпрі». Проте від того мало зиск лише російське офіцерство, що завертало поселян до своїх маєтків. Тож виходом для запорожців стала «легалізація» гречкосіїв на запорозьких теренах, відведення їм землі й об’єднання їхніх сіл в осібні адміністративні округи. Центрами таких округів стали запорозькі паланки. За висновком українського історика Володимира Мільчева, вони, як осередки запорозької адміністрації на віддалі від Січі, з’явилися під час перебування козаків у кримському підданстві. Паланка (поняття, запозичене турками з угорської мови) була невеликою фортецею, огородженою палісадом; у ній перебувала призначена з Січі паланкова старшина: полковник, писар, осавул та зазвичай три помічники — «підпанки». Кожне велике село мало власного отамана, відповідального за сплату податків сільською громадою до січової скарбниці. Під владою паланкових урядовців початково були посполиті — особи, що не належали до козацького стану, займалися сільським господарством, ремеслом чи торгівлею та підлягали оподаткуванню. Однак згодом і тих козаків, що заводили сім’ї й селилися в слободах разом з посполитими, виводили з підпорядкування курінним отаманам й передавали віданню паланкової старшини. Так у Війську Запорозькому з’явилися власні «піддані».

Першими центрами сільських округів в 1740-ві роки стали Кодацька та Самарська паланки. Між ними розподілили обжиті сільським людом райони Запорозьких Вольностей по правому та лівому берегах Дніпра. 1758 року в Самарській паланці нарахували 10 населених пунктів, з яких лише в одному містечку Новоселиця (тепер