Читати книгу - "Найкраще в мені"

Він перевірив кожний закапелок у винайнятому авто, перебрав усе в бардачку, багажнику, між сидіннями, під килимками. Але зрештою став пригадувати перебіг подій.

Дочитавши Такового листа, Довсон поклав його на верстат. Амандина мати пройшла повз нього, і він перевів погляд на Аманду, що сиділа на ґанку, й забув забрати листа.

Він, мабуть, і досі на верстаті. Можна його там і лишити, звісно… але уявити цього Довсон не міг. Це був останній лист Така, останній дарунок, і він хотів забрати його додому.

Довсон знав, що Тед і Ейбі нишпоритимуть містом, шукатимуть його, але незчувся, як перетнув річку дорогою до Орієнтала. Сорок хвилин — і він буде там.

* * *

Алан Боннер глибоко вдихнув, видихнув і, набравшись духу, переступив поріг «Тайдвотера». Людей там було ще менше, ніж він очікував. Коло шинквасу було пару хлопців, ще трійко грали на більярді в глибині залу, а за єдиним зайнятим столом була пара, яка саме рахувала купюри і явно збиралася йти. Пустка порівняно з вечором п’ятниці чи навіть суботи. У глибині залу тихо грав музичний автомат, коло шинквасу бубонів увімкнений телевізор, і напівпорожній бар через це здавався майже затишним.

Кенді витирала стільницю шинквасу й посміхнулася йому, а тоді навіть помахала рушником. Вдягнена вона була у джинси й футболку, волосся зібране у хвіст, і хоч вона й не причепурилася, як зазвичай це було, все одно лишалася першою красунею у місті. У животі його затріпотіли метелики від однієї тільки думки про те, що вона може погодитися повечеряти з ним.

Алан розправив плечі й пообіцяв собі, що жодних відмовок не слухатиме. Зараз він сяде коло шинквасу, просто буде собою і поведе розмову так, щоби зрештою запросити її на побачення. Він нагадав собі, що вона точно, безсумнівно, загравала до нього — може, вона за натурою грайлива, та був упевнений, що це було щось більше. Він знав різницю. Він все розумів і, глибоко вдихнувши й видихнувши знов, рушив до шинквасу.

* * *

Розчахнувши двері, Аманда влетіла до передпокою лікарні Університету Дюка й здичавіло втупилася у натовп пацієнтів та їхніх родичів. Вона продовжувала дзвонити Френкові й Джаредові щохвилини, та жоден з них не відповідав. Нарешті вона в розпачі подзвонила Лін. Донька досі була на Лейк-Норман, у кількох годинах ходу від лікарні. Лін ледве не знепритомніла від почутого й пообіцяла приїхати якнайскоріше.

Стоячи в коридорі, Аманда сканувала передпокій з надією побачити Джареда. Вона молилася, аби її хвилювання виявилися марними. Тоді вона помітила Френка на тому боці кімнати, і її охопила лють. Він пішов до неї — видно було, що він постраждав менше, ніж вона боялася. Вона заглянула йому через плече в пошуках сина. Та Джареда ніде не було.

— Де Джаред?! Де Джаред?! — допитувалася вона, і Френк спробував обійняти її. — Як ти? Що трапилося? Що відбувається?

Вона викрикувала питання за питанням, а Френк взяв її за руку й вивів її надвір.

— Джареда забрали, — відповів він. Минуло вже кілька годин з того часу, як він виїхав з клубу, та в його мовленні досі чулася п’яна млявість. Вона розуміла, що він докладає зусиль, аби звучати тверезо, але в його диханні й запаху його поту чувся кислий запах пивного перегару. — Я не знаю, що відбувається. Здається, ніхто нічого не знає. Сестра щось казала про кардіолога.

Від його слів їй стало тільки тривожніше, її трусило:

— Чому? Що з ним таке?

— Я не знаю.

— З Джаредом усе буде добре?

— Здається, з ним все було нормально, коли нас привезли.

— Тоді чому його забрав кардіолог?

— Я не знаю.

— Він казав, що ти був весь у крові.

Френк торкнувся набряклого перенісся: невеличкий поріз оточував величезний чорно-синій синець.

— Я сильно вдарився носом, та вони зупинили кровотечу. Це дрібниці. Зі мною все добре.

— Чому ти не відповідав на дзвінки? Я сто разів дзвонила!

— Мій телефон досі в машині…

Та Аманда вже не слухала, і всі Френкові слова тонули у порожнечі страху, яка розчахнулася в ній. Джареда забрали лікарі. Її син постраждав найбільше. Її син, не чоловік. Джаред. Її первісток…

Раптом вона відчула майже фізичну нудоту від Френкового вигляду — наче її у живіт вдарили — і рішуче пройшла повз нього просто до реєстратури. Вона чимдуж намагалася контролювати істерику, що здіймалася в ній, коли допитувалася в медсестри про сина.

Медсестра мало що їй розповіла — просто переказала все те, що Аманда вже чула від Френка. Від п’яного Френка, — промовила вона подумки, не в силах придушити приплив гніву. Вона вдарила кулаками по стійці реєстратури, привернувши до себе увагу всіх відвідувачів:

— Я маю знати, що з моїм сином! Мені потрібні відповіді, і негайно!

* * *

Машина в неї зламалася, — думав Ейбі. Ось, що його непокоїло після розмови з Кенді. Бо якщо в неї машина зламалася, то як вона дісталася до роботи? І чому не попросила підкинути її до бару чи з бару додому?

Може, хтось ще її підвозив? Хтось типу того пацана з бару? Не може ж вона бути настільки ідіоткою. Звісно, він міг би подзвонити ще раз і розпитати, але був і ліпший спосіб дізнатися, що ж там насправді коїться. Кафе Ірвіна було недалеко від вулиці, де вона орендувала будиночок, тож він може просто під’їхати туди й глянути, чи там її авто. Бо якщо воно там, то хтось таки підвозив її, і тоді є про що побалакати, правда ж?

Він кинув на стіл пару купюр й дав Тедові знак іти за ним. За вечерею Тед був небагатослівний, та Ейбі бачив, що братові вже трохи ліпше, хоч і апетит мав кепський.

— Куди ми?

— Хочу в дечому пересвідчитися, — відповів Ейбі.

Дім Кенді був у парі хвилин ходу звідти — в кінці малозаселеної вулиці — бунгало, що ледве трималося купи, личковане алюмінієвими панелями й заросле нестриженими кущами. Не бозна-які хороми, та Кенді була не з вибагливих й нічого не робила, аби якось цю халупу одомашнити.

На під’їзді до Кендіного будинку Ейбі побачив, що машини там не було. Може, вона її полагодила, — розмірковував він, та сидячи в пікапі й дивлячись на вікна будинку, він помітив, що щось було не так. Чогось не вистачало, і йому знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти, чого саме.

Будди на підвіконні не було. Вона завжди тримала його на підвіконні, його