Читати книгу - "Найкраще в мені"

* * *

Після невеличкої екскурсії до Така Ейбі зрозумів, що сильно зголоднів. Після поранення апетит у нього був не дуже, але тепер живіт ревів, наче дика тварина, вимагаючи їжі за всі ці дні — ще одна ознака того, що антибіотики таки подіяли. Вони заїхали до Ірвіна, де він замовив чизбурґера, гарнір з цибулевих кілець у фритюрі й картоплі з сиром і чилі. І він знав, що цього мало, що все з’їсть до крихти — ще й пальці пооблизує. Йому навіть здавалося, що в животі ще знайдеться місце для пирога й кульки морозива на десерт.

Тед, з іншого боку, виглядав не дуже. Він також замовив чизбурґера, але їв повільно й відкушував помалу. Знищення того авто, певно, забрало в нього останні рештки сил.

Доки вони чекали на їжу, Ейбі телефонував Кенді. Цього разу вона відповіла після першого ж сигналу, і вони трохи поспілкувалися. Вона сказала, що вже на роботі й вибачилася, що не чула дзвінків і не передзвонила — авто в неї зламалося, і вона вовтузилася з ним. Її голос звучав так, наче вона рада його чути, грайлива, як завжди. Натиснувши відбій, він почувся набагато краще — йому навіть здалося, що він забагато собі намудрував щодо минулого вечора.

Може, справа була в їжі й у тому, що Ейбі одужував, та поїдаючи бурґера він подумки прокручував почуте туди й назад і не міг зрозуміти, що ж його непокоїть. Бо дещо сильно його непокоїло в тому, як вона говорила. По- перше, проблеми в неї були не з телефоном, а з авто, і якою б вона не була заклопотаною — могла би все-таки знайти хвилинку й передзвонити, якби хотіла. Але, здається, було й щось інше.

Тед підвівся з-за столу, не закінчивши їсти, й пішов до туалету, де просидів деякий час. Коли він повертався до столу, Ейбі подумалося, що брат мав би успіх у ролі якогось зомбі, чи що, й інші відвідувачі кафе з усіх сил вдавали, ніби не помічають його, й дивилися собі в тарілки. Він усміхнувся. Добре бути Коулом.

Але він не міг припинити думати про розмову з Кенді — облизував пальці й прокручував в голові кожну фразу.

* * *

Френк і Джаред потрапили в аварію.

Слова прокручувалися в її голові, наче стрічка зловісної телеграми, і кожна мить наповнювала Аманду несамовитим розпачем. Її пальці побіліли від зусилля, з яким вона стискала кермо, і вона кожні кілька секунд тиснула на аварійку, аби її пропустили вперед.

Їх забрала швидка. Френка і Джареда забрали до лікарні. Її чоловіка й сина…

Нарешті машина перед нею змінила смугу, і Аманда промчала повз неї, наздоганяючи машини попереду.

Вона заспокоїла себе, що Джареда просто струснуло, не більше. Але кров…

Джаред з панікою в голосі розповідав, що Френкові обличчя залило кров’ю. Вона схопила мобільного й спробувала знов додзвонитися до сина. Пару хвилин тому він не відповідав, і вона заспокоїла себе, що це через те, що він у швидкій чи, може, вже в лікарні, і там не можна користуватися телефонами. Аманда заспокоювала себе, що зараз ними займаються лікарі й медсестри і що, коли Джаред нарешті відповість, вона зрозуміє, що даремно себе накручувала. Колись майбутньому вони переказуватимуть цю історію за вечерею — як мама, наче сполоханий кажан, летіла до них крізь ніч, коли не було чого хвилюватися.

Та Джаред знов не відповідав, і Френк також. Коли обидва виклики перенаправилися на голосову пошту, вона відчула, як десь усередині неї, наче чорна діра, росте бездонна прірва жаху. Аманда ураз стала певна, що це була серйозна аварія — набагато страшніша, ніж запевняв Джаред. Вона не знала, звідки в неї така певність, та ця думка не полишала її.

Вона відкинула телефон на пасажирське сидіння й щосили натисла на газ, майже впершись у задній бампер авто, що їхало перед нею. Водій нарешті посунувся, і вона майнула повз нього, навіть не кивнувши й не блимнувши фарами на подяку.

19

Довсонові снилося, що він знов на платформі, і її саме розхитує серія вибухів, але цього разу все відбувалося безшумно й події розгорталися, наче в сповільненому кіно. Він бачив, як вибухнув резервуар, як полум’я затулило собою все навколо й небо теж, як чорний дим здіймається догори, набираючи розпливчастих, грибоподібних обрисів. Він бачив, як тремтливі ударні хвилі прокочуються палубою, змітаючи собою усе, розриваючи на шматки машини й опорні конструкції, вириваючи з м’ясом усе, що було до палуби прикріплене. Людей змело за борт наступними вибухами, кожний перелом, кожна покручена кістка чітко відбивалися на сітківці його очей. Вогонь пожирав палубу, наче величезний неповороткий казковий звір. Усе навколо нього поволі зникало в полум’ї.

Та він непохитно стояв на місці, ударні хвилі й здійняті вибухами уламки обходили його якимсь магічним чином. Просто перед ним, коло крана, він побачив чоловіка, що виходив із хмари нафтового диму, але, як і Довсон, він був недоторканним для вогню й вибухів. На мить Довсонові здалося, ніби дим тягнеться за чоловіком, наче серпанок, але тоді димова завіса замкнулася за ним. Довсонові перехопило подих, коли він упізнав темноволосого чоловіка у синій штурмівці.

Незнайомець завмер, риси його обличчя розмиті й невпізнавані з відстані. Довсон хотів озватися до нього, але з його вуст не злетів жодний звук. Він хотів підійти, та його підошви наче приклеїлися до палуби. Так вони й стояли, дивлячись одне на одного з різних сторін палуби, і Довсонові здавалося, що от-от він упізнає незнайомця.

І тут він прокинувся, кліпаючи очима, відчуваючи, як тілом прокочуються хвилі адреналіну. Він у готелі в Нью-Берні, просто на річці, і хоча розумів, що це був лише сон, відчував, як його морозить. Довсон сів на ліжку й спустив ноги на підлогу.

Якщо вірити годинникові, він спав лише годину. Надворі були вже майже сутінки, і все у номері здавалося нереальним у тьмяному вечірньому світлі.

Як уві сні…

Довсон підвівся й роздивився довкола, знайшов ключі й гаманець коло телевізора. Побачивши їх, він згадав про щось, що не давало йому спокою. Він різко перетнув кімнату й порився по кишенях костюма, в якому був, однак не знайшов того, що шукав. Він перевірив знов, щоби упевнитися, що не помиляється, тоді передивився вміст