Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Це метелики! — гукнув хтось. — Крихітні метелики, от, дивіться, я на відео збільшив.

…мотив, думала Марта. Що могли не поділити вчитель рідмови і двадцятирічний хлопець, який приїхав з-за ріки? Зайдемо з іншого боку: що могло їх пов’язувати? Ніка. Відповідь очевидна — але вона ні до чого не веде. Ніку Штоц особливо не виділяв, а якби — збожеволіємо й припустимо — йому спало на думку щось непристойне, Ніка скандал влаштувала б ого-го. Але якщо навпаки? Якщо Штоц дізнався про те, що Яромир із нею зустрічається, і чомусь захотів покласти цьому край? Дізнатися він міг, просто побачив їх на шкільному подвір’ї. Але з якого дива втручався б, хто йому Ніка? І яке йому діло до Яромира?

— Слухай, я тут подумала… та сядь ти, скільки можна страждати, нічого з ним не станеться!

— Трюцшлер уже п’ятий кілок забиває!

— Хоч двадцять п’ятий. Сама ж чула: на віці отвори. У них, певно, й забиває: там усе розмічено, щоб твого дорогоцінного Яромира навіть краєчком не зачепило. Ти мені краще скажи: Штоц із тобою останнім часом про щось говорив?

— Штоц? Зі мною? Ой, тільки не треба одразу такого виразу обличчя — вже й спитати не можна! Про тебе він говорив. Чи все, мовляв, добре. Йому, типу, здалося, що якісь проблеми.

— А ти?

— А я чесно відповіла, що не в курсі, але наче жодних. Ще здивувалася: ти в нього типу в улюбленичках, чого б напряму не спитати.

— Так йому і сказала?

— Я, може, іноді поводжуся як наївна дурепа, але… Ох, дивись, дивись!

— І коли люди короля зранку прийшли до печери, вони не знайшли мандрівника — лише домовину, пробиту тут і там осиковими кілками. — Синьйор Оповідач знаком дав публіці зрозуміти, що Чепурун заслужив свою дещицю аплодисментів, — потім випровадив Бена зі сцени й продовжував: — Коли ж, обмираючи від страху, капітан сторожі доповів королю про те, що сталося, й отримав наказ виламати віко домовини, він з’ясував…

Старець клацнув пальцями, циркачі в костюмах варварів поставили домовину сторчма, а потім висмикнули сокири, що висіли в них за плечима, і взялися завзято врубатися у віко.

Їм вистачило трьох хвилин, щоб покришити кришку на друзки. Назовні вилетіли ще три-чотири зграйки дрібних багряних метеликів — та й усе. Яромира в домовині не було, кайданки, якими хвилин п’ятнадцять тому прикувала його синьйорина Лілі, звисали порожні. Але застебнуті.

— Господи, — тихо сказал Ніка. — Господи-и-и!..

— Не ний над вухом, — повернувся до неї Чепурун. — Влаштували тут… балаган! Наче діти!..

— Вбивця!.. — видушила з себе Ніка. І потяглася до його морквяної шевелюри.

— Так, руки, руки!.. Ти нерви бережи, Міллер, чого ото через дрібниці… Та блін, живий він, ти більше слухай циркачів. Вони ж із ним від самого початку домовилися, ще коли ми перли на собі ці їхні скрині. Не врубаєшся, да? Там подвійне дно, дзеркала, оце все. Зараз вони його винесуть за лаштунки, вилущать із домовини і випустять через чорний хід, прогулятися. А наприкінці вистави видобудуть звідкись, я чув, старий просив його повернутися за півгодинки. Перевір мобілу, твій ненаглядний збирався смску кинути, як випірне з магічних безодень.

— А раніше сказати складно було? — тихо спитала Марта. Але Чепурун тільки знизав плечима й відвернувся. При цьому з його маківки злетів і приземлився на підлогу перед Мартою маленький… Спершу вона вирішила — метелик, але роздивилася й зрозуміла, що то пушинка.

Жовта пушинка, з тих, на які перетворилося позбавлене голови підробне курча.

Марта навіщось підняла її, і поки Ніка читала повідомлення від Яромира і вистукувала відповідь, — все сиділа й дивилася на жовту пір’їнку з червоною підсохлою плямкою ближче до стрижня.

Потім кинула недбало:

— Що, Чепурун має рацію?

— Так, його підмовили. Пише, пристойно заплатили — і обіцяє, що відпокутує провину. — Вона засміялася, добра душа. — Обіцяє купити отакенний торт, для всіх.

— Круто, — сказала Марта. — Вітаю. Хоча ти йому випиши все-таки — щоб більше не поводився, як останній покидьок. Міг же попередити, хіба складно було.

— Ми мали домовленість, — буркнув, не обертаючись, Чепурун. — Жодного розголошення до того, як відпрацюємо.

Оце ж, подумала Марта, ти рота не закривав від самого початку, мовчун-конспіратор.

Але звісно, нічого не сказала і взагалі зробила вигляд, що її це не стосується.

Поки на сцені синьйорина Лілі ковтала дротики й танцювала зі зміями, Марта далі розмірковувала про мотиви, засоби і можливості. Але балаканина Оповідача й коментарі Чепуруна не давали зосередитися, до того ж Ніка — піднесена й радісна — час від часу цвірінькала про свого безцінного Яромира.

Врешті-решт Марта відчула, що більше не витримає цього знущання. Вона перепросила й пообіцяла скоро повернутися. Вже біля самих дверей її наздогнав пан Пансир і зауважив, що вистава унікальна, а Марті проявити б крихту поваги до пана Вакенродера, він так старався… але — ох, так-так, якщо до туалету, жіночі питання, тоді звісно, тільки якнайшвидше, будь ласка, сама шкодуватимеш, якщо все пропустиш.

У коридорах було порожньо, навіть чергових зняли на виставу — і Марта подумала, що якби вона була злодійським злодієм — оце б настала її зоряна година. З іншого боку, чим поживитися злодієві в школі? Притирити дешеві репродукції картин з третього поверху? Викрасти неповний скелет, якого кілька поколінь школярів звуть Сигізмундом Безпалим? Розжитися компами з кабінету інформатики і продати їх до антикварного магазину?

Вона зачинилася в кабінці, поміняла тампон і вже збиралася виходити, коли почула — хтось наближається. Спокійні, впевнені кроки. Хтось з учителів.

Тобто — майже напевно Віктор. Чиста логіка, нічого більше: він же виводив ту молодшокласницю. Марта хотіла була вийти йому назустріч, але пригальмувала. Іноді думай головою, дівчинко: він іде до туалету, щоби що — побачитися з тобою? І ввічливо всміхатися, розмовляти, а подумки пританцьовувати від нетерплячки?

Зачекай, поки вийде, а тоді вже являйся, вся — суцільні привітність і зачарування, ага. А ще краще — дай піти і наче зненацька наздожени, щоб він не запитував себе, чи чула ти, як він там, за стінкою, справляє природну потребу. Деяких, знаєш, це напружує — от тебе, наприклад, напружило б? Отож.

Віктор зайшов до туалету, акуратно зачинив двері, надовго ввімкнув воду. Марта подумки зіщулилася: гарячу з вересня так і не дали, а під холодною мити руки — ще те задоволення…

І тут вона розрізнила якийсь іще звук крізь це плюскотіння. Вкрадливий, дратівливий для вуха, металевий.

Упізнала його одразу, бо чула, і не раз.

Взагалі-то в школі курити було суворо заборонено. Навіть якщо тебе ловили десь біля школи, чергування із мітлою в руках тобі було забезпечене.

Але найбільші шибайголови знайшли спосіб. Вікна у шкільних туалетах фарбували раз у надцять років, вважалося, що ручки там