Читати книгу - "Королівський убивця"

— Тому, звичайно, їх і вписали до сувою мудрих строф, — підбив підсумок блазень.

— Я не знаю! — відповів я. І раптом відчув таке роздратування, що переходило межі мого терпіння. — Блазню, ти починаєш усе наново. Усе, що ти кажеш, — це загадки. Ти обіцяв говорити просто, але твоя правда тікає від мене.

— Загадки, любий Фітці-фітце, потрібні для того, щоб люди мислили. Щоб шукали нової правди у старих прислів’ях. Але — хай буде так… Твій розум тікає від мене. Як же мені до нього дістатися? Можливо, коли б я прийшов до тебе темної ночі й заспівав під твоїм вікном:

Бастарде-принце, Фітцику мій!

Гаєш години на програш ти свій.

Не бачиш хіба — це кінець устремлінь,

А має ж десь бути пуття із терпінь!

Він упав на одне коліно й почав шарпати уявні струни на посоху. Співав він зовсім непогано, навіть добре. Мелодію взяв із популярної любовної балади. Глянув на мене, театрально зітхнув, зволожив губи й жалібно затягнув далі:

Чом жоден Провісник в майбутнє не зрить,

А бачить лиш те, що є тут і в цю мить?

Ваш берег в облозі, а люди в біді,

Яке ж то майбутнє в вас буде тоді?

Любий мій Фітце, чекати не час,

Бо ж не лишиться нікого із вас.

Дівчина-служниця, що проходила повз нас, здивовано зупинилася і прислухалася. До дверей однієї з кімнат підійшов паж і втупився в нас, широко посміхаючись. Мої щоки почав заливати повільний рум’янець, бо блазень дивився на мене чуло й пристрасно. Я намагався непомітно відірватися від нього, але він колінкував слідом, ухопивши мене за рукав. Тож я змушений був стояти або ж зробити з себе посміховисько, пробуючи звільнитися. Стояв, почуваючись дурнем. Блазень скорчив мені посмішку. Паж захихотів, а тоді я почув з того боку коридору ще два голоси, які приєдналися до загальної розваги. Я не наважився підняти очей, щоб роздивитися, кого так насмішило моє незручне становище. Блазень послав мені поцілунок. Знизивши голос до довірчого шепоту, проспівав таке:

Чи ж може доля бути немила?

Ні, коли вправно орудуєш Скіллом!

Союзників склич, мудрих знайди,

Здобудеш усе, що втратив був ти.

Доки майбутнє не скам’яніло,

Змінити його — твоїх пристрастей діло.

Якщо ж на поміч прикличеш свій Віт,

Врятуєш державу, а може, й весь світ,

Так блазень, схиливши коліно, благає:

Хай темрява світлого дня не здолає.

І люд наш тоді не розсиплеться пилом,

Коли переможе принцик наш милий.

Він замовк, а затим заспівав голосно й напрочуд добродушно:

Якщо ж дозволиш цьому пролетіти,

Як вітру із дупи, коли запердіти,

То глянь, як дуже тебе я шаную,

Картину оцю тобі демонструю.

Зненацька відпустив мій манжет, відскочив від мене, перекидаючись у сальто, і ця акробатика якимось дивовижним чином закінчилася демонстрацією його оголених сідниць. Вони були разюче блідими, а я не зумів приховати ні свого здивування, ні сорому. Блазень зірвався на рівні ноги, знову пристойно вдягнений, а Щурик на посоху слухняно вклонився всім, хто зупинився, аби поспостерігати за моїм приниженням. Пролунав загальний сміх, а де-не-де й оплески. Влаштоване блазнем видовище змусило мене оніміти. Я роззирнувся і спробував прослизнути повз нього, але той підстрибнув і знову загородив мені дорогу. Раптом він став рівно й суворо звернувся до всіх присутніх, які далі посміхалися:

— Фу, ганьба й сором усім, таким веселим! Хихотіти та тицяти пальцем на хлопця зі зламаним серцем! Невже ви не знаєте, що Фітц утратив свою найдорожчу любку? Ах, ховає своє горе під рум’янцем, та вона зійшла в могилу, залишивши його пристрасть невтоленною. Найупертіше цнотлива, найлютіше надута з-поміж дівиць, дорога леді Тайм сконала. Не сумніваюся, що причиною став її власний сморід, але дехто запевняє, начебто вона з’їла зіпсоване м’ясо. Але ж ти кажеш, що зіпсоване м’ясо саме тому й має вкрай неприємний сморід, щоб перестерегти від його споживання. Те саме можна сказати про леді Тайм, тож, можливо, вона його не рознюхала або вирішила, наче то запах її власних пальців. Не тужи так, бідний Фітце, іншу знайдемо для тебе. Ще цього дня я цим займусь, себе не пожалію! Присягаюся черепом пана Щурика. А тепер поспішай у своїх справах, бо зізнаюсь, що я свої аж надто занедбав. Прощай, нещасливий Фітце. Хоробре сумне серце! Зберегти відвагу на обличчі в такій тузі! Ах, нещаслива юносте скорботна! Ах, Фітце, бідний, бідний Фітце…

І він подався від мене коридором, засмучено киваючи й радячись зі Щуриком, до якої літньої вдовиці найкраще б йому позалицятися від мого імені. Я недовірливо дивився йому вслід, почувався зрадженим, що він так прилюдно виставив мене на посміховисько. Хай яким гостроязиким та легковажним був блазень, я все ж не сподівався стати мішенню його дотепів, ще й публічно. Чекав, чи він не обернеться й не скаже якесь слово, з чого я б збагнув, що насправді сталося. Але він цього не зробив. Коли блазень повернув за ріг, я зрозумів, що моє випробування добігло кінця. Пішов коридором, не тямлячись від зніяковіння, та водночас і здивований. Його неоковирні вірші закарбувалися в моїй пам’яті, і я знав, що наступними днями міркуватиму про його любовну пісню, намагаючись знайти приховане в ній значення. Але леді Тайм? Він, напевне, не сказав би такого, якби це не було «правдою». Але навіщо Чейд дозволив своїй публічній подобі померти в такий спосіб? Яке ж бідне жіноче тіло винесене буде як тіло леді Тайм і, поза всякими сумнівами, повезене для поховання до далекої рідні? Чи це він так хоче розпочати подорож, непоміченим покинувши Твердиню? Та знову ж таки: чого він дозволив їй померти? Щоб Регал повірив, наче зумів її отруїти? Але навіщо?

Приголомшений цим, я врешті дістався до дверей кімнати Кеттрікен. Якусь мить постояв у коридорі, щоб заспокоїтися і прибрати належного виразу обличчя. Зненацька двері по той бік коридору різко розчинилися і на мене налетів Регал. Його розгін відштовхнув мене вбік і, перш ніж я відновив