Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чуєте мене? — поспіхом заговорив Кінг.
— Ледве-ледве.
— Чорт. Я неподалік колиби. Дзвоню з телефону лісників, зв’язок тут завжди поганий... — він не договорив. — Так краще?
— Не сказав би.
— Ладно. Слухайте, я повертаюся. З вами є хтось із поліції штату?
— Ні. Тут тільки ми.
Вони з Кармен були єдині біля конторки, та й стоянка майже спорожніла. Більшість поліції, певно, досі біля колиби.
— О’кей. Друже, мені потрібно...
Перешкоди. Тиша.
— Стривайте. Голос пропадає.
— Господи. Зараз чути?
— Ага.
— Ми її знайшли.
Знову білий шум. Фок вдихнув і видихнув.
— Ви чули? — перепитав Кінг тихим голосом.
— Так. Я почув. Жива? — Фок знав відповідь ще до того, як поставив запитання. Поряд з ним закам’яніла Кармен.
— Ні.
І все одно це слово вразило, як удар у груди.
— Слухайте... — Кінгів голос то зникав, то з’являвся. — Ми повертаємося, але зробіть мені ласку. Хто ще там є?
Фок роззирнувся. Кармен. Лісник за конторкою. На кухні — Марго Рассел і соціальна працівниця, а з ними Джил і Лорен. Близнючки на стоянці. Іян Чейз, який замкнув мінівен і рушив геть. Фок перелічив їх усіх Кінгові.
— А що?
Знову перешкоди. Потім з’явився далекий голос Кінга.
— Поряд з її тілом ми знайшли ще дещо.
День 4. Ранок неділі
Місяць зайшов за хмару, й Аліса, завертаючи за ріг колиби, поринула в темряву.
З того боку галявини хтось вийшов з-за стіни евкаліптів, застібаючи штани. Слабкий запах гарячої сечі, пролитої на холодну землю. Котра година? Майже пів на п’яту, засвідчили осяйні цифри на годиннику. Короткий погляд на колибу — біля неї не було жодного руху.
— Чорт.
Людина, повагавшись, пригнулася й обійшла колибу збоку. Хмари розступилися, й довга трава на порожній галявині засяяла сріблом. Стіна дерев стояла непорушно. Аліса вже зникла з очей.
Розділ 25
Біля заднього колеса орендованої машини лежало два наплічники. Багажник був широко відчинений, і близнючки сперечалися тихими голосами, схилившись голова до голови. Вітер підхоплював і здіймав їхнє волосся, переплутуючи темні пасма. Щойно Фок і Кармен наблизилися, дівчата одностайно замовкли, й суперечка урвалася.
— Даруйте, леді, — нейтральним тоном заговорила Кармен. — Вам потрібно повернутися на турбазу.
— Навіщо? — Бет переводила погляд з Кармен на Фока й назад, на обличчі застиг незрозумілий вираз. Мабуть, подив. А може, щось інше.
— З вами хоче поговорити сержант Кінг.
— Але навіщо? — повторила Бет.
Брі мовчки стояла поряд із сестрою, і погляд її розширених очей бігав по обличчях. Забинтовану руку вона притискала до грудей. Друга рука лежала на відчинених дверцятах машини.
— У Брі призначений огляд, — мовила Бет. — Нам сказали, що можна їхати.
— Я розумію, але вас просять залишитися. Принаймні ненадовго. Ходімо, — Кармен розвернулася до адмінкорпусу. — Наплічники можете взяти із собою.
Фок бачив, як близнючки обмінялися незрозумілим поглядом, а далі неохоче підняли свої речі. Брі не квапилася зачиняти дверцята і йти. Подибали до адмінкорпусу. Коли проходили вікно кухні, Фок бачив, що в нього визирають Джил і Лорен. Він постарався не зустрічатися з ними очима.
Кармен попросила жменьку шукачів звільнити вітальню й завела туди близнючок.
Джил і Лорен, у яких від цікавості витягнулися обличчя, вийшли у фойє. Фок зачинив двері в них перед носом і обернувся до близнючок.
— Сідайте.
Вони з Кармен присіли біч-о-біч на старезній канапі. Брі, повагавшись, теж прилаштувалася на кріслі, яке стояло навпроти. Вона знову смикала пов’язку.
Бет лишилася стояти.
— Ви не збираєтеся нам розповісти, що відбувається?
— Все розповість сержант Кінг, коли приїде.
— І коли це буде?
— Він уже в дорозі.
Бет визирнула у вікно. На стоянці один з шукачів, що був не на чергуванні, підніс до вуха рацію. Послухав, а потім гукнув ще двох, які завантажували щось у машину. Вказав на рацію. Фок здогадався, що чутки дійшли й сюди.
Бет подивилася на нього.
— Її знайшли. Правда?
Мостини зарипіли й знову затихли.
— Вона мертва?
Фок і далі мовчав, тож Бет скоса кинула погляд на сестру. Брі сиділа з закам’янілим обличчям.
— Де? Неподалік колиби? — провадила Бет. — Напевно, там. Відтоді як відшукали колибу, минуло не так багато часу, щоб можна було розширити коло пошуків. Отож вона цілий час була там?
— Сержант Кінг...
— Та знаю я. Ви казали. Але я питаю вас. Будь ласка, — Бет ковтнула. — Ми маємо право знати.
Фок похитав головою.
— Доведеться почекати, вибачте.
Бет підійшла до зачинених дверей. Зупинилася перед ними й зненацька розвернулася.
— А чому Лорен і Джил не з нами тут?
— Бет. Припини, — нарешті підвела погляд Брі, смикаючи пов’язку.
— Чого це? Питання слушне. Чому тут тільки ми?
— Серйозно, Бет. Стули пельку, — сказала Брі. — Дочекайся приїзду сержанта.
У Фока у вухах досі стояв голос Кінга в телефоні. Він то зникав, то з’являвся, але головне Фок розчув ясно.
«Поряд з її тілом ми знайшли ще дещо».
«Що?»
Бет непорушно застигла. Втупилася в сестру.
— Чому тут тільки ми? — знову повторила вона.
— Замовкни, — обірвала її Брі, яка напружено сиділа в кріслі, досі шарпаючи бинт.
Тут Бет кліпнула.
— Якщо тільки це не ми, — її очі метнулися до Фока. — Тобто не ми обидві.
Фок не стримався й зиркнув на Брі з її сірим і обшарпаним бинтом, під яким ховався запалений зміїний укус.
«Поряд з її тілом ми знайшли ще дещо». Кінгів голос був ледве чутний.
«Що?»
«Ховався в поваленому дереві просто біля неї. Величезний строкатий пітон».
Нарешті Брі зустрілася з сестрою очима.
— Стули пельку, Бет. Мовчи.
— Але... — голос Бет затремтів.
— Ти глуха?
— Але... — Бет затнулася. — Що відбувається? Ти щось зробила?
Брі втупилася в неї. Рука її завмерла, нарешті забувши про пов’язку.
— Щось я зробила? — коротко й гірко розсміялася вона. — От не треба.
— Про що ти?
— Ти знаєш, про що я.
— Не знаю.
— Справді? Ну гаразд. Я про те, Бет, що не треба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сила природи, Джейн Харпер», після закриття браузера.