Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Ще раз кажу, як ви насмілились, усяку ввічливість знехтувавши, назвати мене гусаком?

— Начхав я вам на голову, Іване Івановичу! Що це ви так розкудкудакались.

Іван Іванович не міг більше стриматись: губи його дрижали; рот змінив звичайний свій вигляд іжиці і став схожий на О; очима він так лупав, що стало страшно. Це бувало з Іваном Івановичем надзвичайно рідко. Треба було його для того дуже вже розгнівити.

— То я ж вам об’являю, — промовив Іван Іванович, — що я вас знати не хочу.

— Велике лихо! їй-богу, не заплачу від того! — одказав Іван Никифорович. Неправду казав, далебі неправду! дуже йому було те прикро.

— Ноги моєї не буде у вас в домі.

— Еге, еге! — сказав Іван Никифорович, спересердя сам не знаючи, що робити, і навіть проти звичаю ставши на ноги. — Гей, бабо, хлопче! — Тут виткнулась з-за дверей та сама худорлява баба та невеличкий на зріст хлопчина, заплутаний у довгий та широкий сюртук. — А візьміть лишень Івана Івановича попід руки та виведіть його за двері!

— Як! Дворянина? скрикнув з почуттям гідності та гніву Іван Іванович, Насмільтесь тільки! підступіть! я знищу вас з дурним вашим паном! Ворон не знайде місця вашого! (Іван Іванович говорив надзвичайно сильно, коли душа його була чимось вражена.)

Вся група являла собою сильну картину: Іван Никифорович, що стояв серед кімнати в повній красі своїй, без усякої прикраси! баба з роззявленим ротом, з найбезглуздішою в світі, переляканою міною на обличчі! Іван Іванович з піднятою вгору рукою, як то малюють римських трибунів! Була то хвилина надзвичайна! видовище величаве! а тим часом був один тільки глядач: був то хлопчина в незмірному сюртуку, що стояв досить спокійно і чистив пальцем свого носа.

Нарешті Іван Іванович узяв шапку свою.

— Дуже добре ж ви чините, Іване Никифоровичу! чудесно! Я це пригадаю вам!

— Ідіть ви собі, Іване Івановичу, йдіть! та глядіть, не попадайтеся мені: а то я вам, Іване Івановичу, геть пику розтовчу!

— Ось вам за те, Іване Никифоровичу, — одказав Іван Іванович, скрутивши йому дулю та грюкнувши за собою дверима, що з виском захрипіли і знову розчинились. Іван Никифорович виставився з дверей і хотів щось додати, та Іван Іванович уже не оглядався і прожогом біг з двору.

Глава III

Що сталося після сварки Івана Івановича з Іваном Никифоровичем? 

Отже, два статечні мужі, честь і окраса Миргорода, посварилися між собою! і за що? за дурницю, за гусака. Не схотіли бачити один одного, розбраталися, тоді як колись усі знали їх як нерозлучних друзів! Щодня бувало Іван Іванович і Іван Никифорович засилають один до одного довідатись про здоров’я і часто перемовляються один з одним, кожен зі свого ганку, і кажуть один одному такі милі речі, що серцю любо було слухати. В неділю, бувало, Іван Іванович у штаметовій бекеші[142], Іван Никифорович у китайчатім жовто-коричневім козакині[143] вирушають, мало попід руки не побравшись, до церкви. І коли Іван Іванович, що мав око надзвичайно бистре, перший помічав калюжу чи яку нечисть серед вулиці, а це трапляється інколи в Миргороді, то завжди казав до Івана Никифоровича: «Стережіться, не ступіть сюди ногою, бо тут негаразд». Іван Никифорович і собі виявляв якнайзворушливіші ознаки приязні і, хоч би як далеко стояв, завжди простягне було до Івана Івановича руку з ріжком, приказуючи: «Призволяйтесь!» А яке прекрасне господарство в обох!.. і оці два приятелі… Коли я почув про це, мене наче громом прибило! Я довго не хотів вірити: Боже праведний! Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем! Такі достойні люди! Що ж тепер вічне на цьому світі?

Коли Іван Іванович прийшов до себе додому, то довго ще не міг угамуватись. Він бувало передовсім зайде до стайні подивитися, чи їсть кобилка сіно (у Івана Івановича кобилка буланенька[144] з лисинкою на лобі. Добра дуже конячина); потім нагодує індичок та поросят із власних рук і тоді вже йде до покоїв, де або виробляє дерев’яний посуд (він дуже майстерно, не згірше за токаря, вміє виробляти всякі речі з дерева), або читає книжку, друковану в Любія, Гарія та Попова[145] (назви Іван Іванович не пам’ятає, бо дівка ще бозна-коли одірвала верхній край титульного листка, забавляючи дитину), або ж спочиває у піддашші. А тепер не взявся він до жодної з своїх повсякденних справ. Замість того, зустрівши Гапку, почав лаятись, чого вона сновигає без роботи, хоч вона саме тягла крупи до кухні; кинув палицею на півня, що підійшов до ґанку, сподіваючись на звичайний взяток; і коли підбіг до нього замурзаний хлопчина в обшарпаній сорочечці та закричав: «Татку, татку, дай коржика!», — то він на нього так страшенно визвірився і затупотів ногами, що переляканий хлопчина забіг безвісті.

Нарешті, одначе, він одумався і взявся до повсякденних справ. Пізно сів він за обід і вже майже зовсім вечоріло, як ліг спочивати у піддашші. Добрячий борщ з голубами, що зварила Гапка, вигнав зовсім з пам’яті вранішню подію. Іван Іванович почав знову задоволено розглядати своє господарство. Нарешті він спинився очима на сусідовому подвір’ї і сказав сам до себе: «Сьогодні я не був у Івана Никифоровича. Піду лишень до нього». Сказавши це, Іван Іванович узяв палицю й шапку і побрався на вулицю, та ледве тільки вийшов за ворота, як згадав про сварку, плюнув і вернувся назад. Мало не те саме сталося й на подвір’ї в Івана Никифоровича. Іван Іванович бачив,