Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Та ось з’явився на дорозі — то козак! і тяжко зітхнув в’язень. Знову навколо безлюдно. От хтось вдалині спускається… Розвівається зелений кунтуш… Сяє на голові золотий кораблик… Це вона! Ще ближче притулився він до вікна. От уже підходить близько…

— Катерино! дочко! змилосердься, подай милостиню!..

Вона німа, вона не хоче слухати, вона й очей не підведе на в’язницю, і вже пройшла, уже й сховалася. Порожньо на всьому світі. Журно гомонить Дніпро. Туга залягає в серці. Та чи знає цю тугу чаклун?

День хилиться надвечір. Вже сонце сіло. Вже й немає його. Вже й вечір: свіжо; десь реве віл; звідкись долинають звуки, мабуть, десь іде народ з роботи й веселиться; на Дніпрі проплив човен… кому яке діло до колодника! Блиснув на небі срібний серп. Ось хтось іде з того боку по дорозі. Важко розглядіти у пітьмі. Це повертається Катерина.

— Дочко! Христа ради, і люті вовченята не стануть шматувати свою матір, дочко, хоч глянь на злочинного батька свого.

Вона не слухає і йде.

— Дочко, заради нещасної матері!..

Вона спинилася.

— Прийди прийняти моє останнє слово!

— Навіщо ти кличеш мене, боговідступнику? Не називай мене дочкою! Ми не рідня з тобою. Чого ти хочеш від мене заради нещасної моєї матері?

— Катерино! близький мій кінець, я знаю, мене твій чоловік хоче прив’язати до кобилячого хвоста й пустити по полю, а може, ще й страшнішу вигадає кару…

— Та хіба є на світі кара, рівна твоїм гріхам? Жди її; ніхто не стане просити за тебе.

— Катерино! мене не кара страшить, а муки на тому світі… Ти безгрішна, Катерино, душа твоя буде літати в Раю біля Бога; а душа боговідступного батька твого буде горіти у вогні вічному, і ніколи не згасне той вогонь: все сильніше й сильніше буде він розгорятися; і краплини роси ніхто не зронить, і вітер не подихне…

— Цю кару не в моїй волі зменшити, — сказала Катерина, відвернувшись.

— Катерино! постій на одне слово; ти можеш врятувати мою душу. Ти не знаєш ще, який добрий і милосердний Бог. Чула ти про апостола Павла, який був він грішний чоловік, та потім покаявся[121] і став святий.

— Що я можу зробити, щоб врятувати твою душу! — сказала Катерина, — чи ж мені, кволій жінці, про це думати?

— Коли б мені пощастило звідси вийти, я б усе кинув. Покаюся: піду в печери, надіну на тіло жорстку власяницю, день і ніч буду молитися Богу. Не тільки скоромного, не візьму риби в рот! не постелю одежини, лягаючи спати! і все буду молитися, все молитися! І коли не зніме з мене милосердя Боже хоч сотої частини гріхів, закопаюся по шию в землю або замуруюся в кам’яну стіну, не візьму ні їжі, ні пиття, й помру; а все добро своє віддам ченцям, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиду.

Задумалася Катерина.

— Нехай я й відімкну, та хіба зможу я розкувати твої ланцюги.

— Я не боюся ланцюгів, — говорив він, — ти кажеш, що вони закували мені руки й ноги? Ні, я напустив їм у вічі туману і, замість руки, простяг сухе дерево. Ось я, дивися, на мені немає тепер жодного ланцюга! — сказав він, виходячи на середину. — Я б і стін цих не побоявся і пройшов би крізь них, та чоловік твій і не знає, які це стіни. Їх ставив святий схимник, і ніяка нечиста сила не зможе звідси вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, яким замикав святий келію. Таку саму келію викопаю і я собі, нечуваний грішник, коли вийду на волю.

— Слухай, я випущу тебе, та коли ти мене обманюєш? — сказала Катерина, зупинившися перед дверима, — і замість того, щоб покаятися, станеш знову чортові братом?

— Ні, Катерино, мені недовго зостається жити вже. Близький і без страти мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на вічну муку?

Замки загриміли.

— Прощай! хай боронить тебе Бог милосердний, дитя моє! — сказав чаклун, поцілувавши її.

— Не торкайся мене, нечуваний грішнику, іди скоріше! — говорила Катерина; та його вже не було.

— Я випустила його, — сказала вона, злякавшися й дико оглядаючи стіни. — Що я скажу тепер чоловікові? Я загинула. Мені лишається тепер живій закопатися в могилу! — і, заридавши, майже впала вона на пеньок, на якому сидів колодник. — Але я врятувала душу, — сказала вона тихо, — я зробила святе діло. Та чоловік мій… Я вперше обманула його. О, як страшно, як тяжко буде мені перед ним говорити неправду. Хтось іде! Це він! чоловік! — скрикнула вона в розпачі і непритомна впала на землю.

VII

— Це я, моя рідна дочко! Це я, моє серденько! — почула Катерина, опритомнівши, і побачила перед собою стару служницю. Баба, схилившися, здавалось, щось шепотіла і, простягши над нею висхлу руку свою, бризкала на неї холодною водою.

— Де я? — говорила Катерина, підводячись і озираючися.