Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я й зраділа з того, спурхнула й полетіла. Мені давно хотілося побачити матір. Мені раптом стало п’ятнадцять років; я вся стала легенька, як пташка. Навіщо ти мене викликав?

— Ти пам’ятаєш усе те, що я говорив тобі вчора? — спитав чаклун так тихо, що ледве можна було розібрати.

— Пам’ятаю, пам’ятаю; та чого б не дала я, щоб тільки забути про це. Бідна Катерина! вона багато чого не знає з того, що знає душа її.

«Це Катеринина душа», — подумав пан Данило; та все ще не наважувався поворухнутися.

— Покайся, батьку! Хіба не страшно, що після кожного убивства твого мерці підіймаються з могил?

— Ти знову за старе! — грізно перебив чаклун. — Я поставлю на своєму, я змушу тебе зробити, що мені хочеться. Катерина полюбить мене!..

— О, ти страховище, а не батько мій! — застогнала вона. — Ні, не буде, як ти хочеш! Правда, ти здобув нечистими чарами своїми владу викликати душу й мучити її; та сам тільки Бог може змушувати її робити те, що йому хочеться. Ні, ніколи Катерина, доки я буду держатися в її тілі, не наважиться на безбожний вчинок. Батьку, вже близько Страшний суд! Коли б ти і не батько мій був, і тоді не змусив би мене зрадити свого коханого, вірного чоловіка. Коли б чоловік мій і не був мені вірний і любий, і тоді б не зрадила його, тому що Бог не любить клятвопорушних і невірних душ.

Тут втупила вона бліді очі свої у віконце, під яким сидів пан Данило, і застигла на місці…

— Куди ти дивишся? Кого там бачиш? — закричав чаклун.

Прозора Катерина затремтіла; та вже пан Данило був давно на землі і пробирався з своїм вірним Стецьком у свої гори. «Страшно, страшно!» — говорив він про себе, відчувши якийсь страх у козацькому серці, і незабаром пройшов через свій двір, де так само міцно спали козаки, крім одного, що сидів за вартового і курив люльку.

Небо все було засіяне зірками.

V 

— Як добре ти зробив, що розбудив мене! — говорила Катерина, протираючи очі вишиваним рукавом своєї сорочки і розглядаючи з ніг до голови свого чоловіка, що стояв перед нею. — Який страшний сон я бачила! Як важко дихали груди мої! Ух!.. мені здавалося, що я вмираю…

— Який же сон, чи не такий? — і став Бурульбаш розповідати дружині своїй усе, що він бачив.

— Ти як про це дізнався, чоловіче мій? — спитала, здивувавшися, Катерина. — Та ні, багато чого мені невідомо з того, що ти розповідаєш. Ні, мені не снилося, що батько убив матір мою; ані мерці, нічого не бачила я. Ні, Даниле, ти не так розповідаєш. Ох, який страшний батько мій!

— І не диво, що ти багато чого не бачила. Ти не знаєш і десятої частини з того, що знає душа. Чи знаєш, що батько твій антихрист? Ще минулого року, коли збирався я разом з ляхами на кримців (тоді я ще держав руку того невірного народу), мені говорив ігумен Братського монастиря[120], він, жінко, свята людина, що антихрист має владу викликати душу кожної людини; а душа гуляє по своїй волі, коли людина засне, і літає разом з архангелами навколо Божої світлиці. Мені з першого разу не сподобалося обличчя твого батька. Коли б я знав, що у тебе такий батько, я б не одружувався з тобою; я б кинув тебе і не взяв би на душу гріха, породичавшись з антихристовим племенем.

— Даниле! — сказала Катерина, затуливши обличчя руками і плачучи, — чи я завинила чим перед тобою? Чи я зрадила тебе, любий мій чоловічу? Чим же накликала на себе гнів твій? Чи невірно слугувала тобі? чи сказала наперекір слово, коли ти повертався напідпитку з молодецького бенкету? Чи тобі не народила чорнобривого сина?..

— Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не кину нізащо. Гріхи всі лежать на батькові твоєму.

— Ні, не називай його батьком моїм! Він не батько мені. Бог свідок, я зрікаюся його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай гине він, потопає — не подам руки врятувати його. Хай сохне він від таємної трави — не подам води напитися йому. Ти в мене батько мій!

VI

У глибокому склепі в пана Данила, за трьома замками, сидить чаклун, закутий у залізні ланцюги; а далі над Дніпром палає бісівський його замок, і червоні, як кров, хвилі плещуть і товпляться навколо старовинних стін. Не за чаклунство і не за безбожні діла сидить у глибокому склепі чаклун. Їм суддя Бог. Сидить він за таємну зраду, за змови з ворогами православної руської землі, продати католикам український народ і попалити християнські церкви. Похмурий чаклун; думка чорна, як ніч, у нього в голові. Тільки один день залишається жити йому; а завтра час попрощатися зі світом. Завтра чекає на нього страта. Не зовсім легка страта чекає на нього: це ще милість, коли зварять живцем його в казані або здеруть з нього грішну шкіру. Похмурий чаклун, похилив голову. Може, він вже й кається перед смертною годиною, тільки не такі гріхи в нього, щоб Бог простив його. Вгорі перед ним вузьке вікно, заґратоване залізними палицями. Брязкаючи ланцюгами, підвівся він до вікна, подивився, чи не пройде дочка його. Вона