Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

зупинилися на вершечку сходів. Кількома сходинками нижче, дивлячись на них, стояли Ліззі та Чарльз — інші двоє служників. Хижо шкірячись, вони смикалися, дриґали головами з боку на бік, спазматично стискали й розтискали руки, наче зламані механічні ляльки.

Ноемі здогадалася, що те, що сталося в кімнаті, зачепило кожного в цій родині. Щоправда, цих двох не вбило, адже вони ясно дивились на них.

— Що з ними? — прошепотіла вона до Френсіса.

— Говард втратив контроль над ними, і їх заклинило. Але це тимчасово. Думаю, можна пройти повз них, але двері однаково замкнені, а ключ від них у матері.

— По нього ми не вертатимемось, — відповіла Ноемі.

Їй зовсім не хотілося йти повз цих двох, ще менше — повертатись до Говардової кімнати й порпатися в кишенях у трупа.

Не зводячи очей зі слуг, Каталіна притиснулась до неї й захитала головою. Було видно, що й вона не має бажання пробувати відчинити вхідні двері.

— Є ще один вихід, — сказав Френсіс. — Треба скористатися задніми сходами.

Він побіг коридором, дівчата — за ним.

— Це тут, — сказав, відчиняючи двері.

Сходи були вузькі, майже не освітлені — до самого низу на стінах висіло лише кілька електричних ламп. Притримуючись однією рукою за перило, Ноемі сягнула до кишені й дістала запальничку.

Дорогою донизу, вона відчула, що поруччя стало слизьке, ніби тіло гігантського вугра. Воно було живе, дихало й росло. Ноемі опустила запальничку, щоб уважніше роздивитись його. Її поранена рука пульсувала в унісон з будинком.

— Це ілюзія, — сказав Френсіс.

— Ти також це бачиш?

— Це все Сутінь. Вона змушує тебе бачити всяке. Ходімо, швидше.

Прискоривши хід, вона дійшла донизу перша, одразу за нею — Каталіна. Захеканий Френсіс спустився останнім.

— З тобою все гаразд? — спитала в нього Ноемі.

— Не зовсім, — відповів він. — Але нам треба йти далі. Попереду буде комора — може здатися, що ходу далі нема, але це не так. Там стоїть жовта тумба. Її треба відсунути.

Ноемі знайшла двері до комірки, про яку казав Френсіс. Долівка там була встелена каменем, на стінах висіли гаки для м’яса. Зі стелі звисала одинока електрична лампа з ланцюжком. Смикнула за ланцюжок, і кімнатку залило світло. Всі полиці були порожні. Якщо тут колись і зберігали продукти, це було дуже давно, адже стіни навколо вкривала чорна цвіль, що робила приміщення для цього непридатним.

Помітила пошкрябану жовту тумбу зі склепінчастою кришкою, двома лакованими дверцятами і двома шухлядами внизу. Всередині вона була оббита жовтою тканиною — в тон фасаду.

— Треба відсунути її ліворуч, — озвався Френсіс, говорячи так, ніби йому досі бракує повітря. — У нижній шухляді лежить сумка.

Ноемі присіла, відкрила шухляду і всередині знайшла брезентову сумку. Каталіна розстібнула її. В торбі лежали гасова лампа, компас і два светри — набір, який Френсіс почав збирати для їхньої втечі. Небагато, та й цього вистачить.

— Відсунути ліворуч? — спитала Ноемі, кладучи компас до кишені.

Френсіс кивнув.

— Але спершу треба заблокувати вхід сюди, — відповів він, показуючи на двері, крізь які вони зайшли до комори.

Каталіна з Френсісом перетягнули до дверей хитку шафу. Барикада вийшла така собі, та хоч якась.

Опинившись у безпеці, Ноемі дала одного светра Каталіні, а іншого — Френсісу. Безсумнівно, надворі буде холодно. Тепер до тумби. На вигляд вона була важка, та її вони відсунули з меншими зусиллями, ніж шафу. За нею відкрилися старі чорні дверцята.

— Це хід до родинного склепу, — сказав Френсіс. — Звідти горою спустимося в місто.

— Я не хочу туди, — прошепотіла Каталіна. До цієї миті вона весь час мовчала, тому Ноемі здригнулася від несподіванки. Каталіна показала на двері: — Там сплять мертві. Я не хочу туди. Послухайте.

Прислухавшись, Ноемі почула глибокий стогін, від якого ніби двигтіла стеля й дрижала лампа. По спині їй сипнуло морозом.

— Що це? — спитала вона.

Френсіс поглянув угору й зітхнув:

— Це Говард. Він живий.

— Ми застрелили його, — заперечила Ноемі. — Він мертвий…

— Ні, — похитав головою юнак. — Він поранений, ослаблений, але дуже лютий. Він не мертвий. Його біль відчуває весь будинок.

— Мені страшно, — ледь чутно промовила Каталіна.

Ноемі повернулась до кузини і міцно обійняла:

— Ми виберемося звідси, чуєш?

— Так, — шепнула та.

Ноемі взяла лампу. З пошкодженою рукою запалити її виявилося проблемою, тому вона дала Френсісові запальничку, й він їй допоміг.

Акуратно повернувши скельце лампи на місце, він оглянув руку, яку Ноемі притискала до грудей.

— Може, краще я понесу? — спитав він.

— Я сама, — відповіла вона, бо ж зламала тільки два пальці на лівиці, а не цілу руку, та й нести лампу самій було їй якось надійніше.

Узявши лампу, повернулась до кузини. Каталіна кивнула, й Ноемі усміхнулась у відповідь. Френсіс повернув ручку. Їм відкрився довгий тунель. Ноемі очікувала побачити діру в землі, грубо вирізьблену шахтарями, але все виявилось не так. Стіни були вимощені жовтими кахлями, прикрашеними квітковими візерунками. На них висіли срібні світильники у формі змій, чиї роззявлені пащі слугували підсвічниками. Метал давно побляк і вкрився порохом.

На підлозі та стінах вона помітила жовті грибочки, що росли поміж шпаринами. Всередині було холодно і вогко — чудові умови для них. Що далі вглиб просувалися втікачі, то більше вони знаходили грибів, що росли невеликими групками.

З ростом їх кількості Ноемі помітила ще одну дивну річ: усі вони слабенько світилися.

— Це ж мені не ввижається? — спитала у Френсіса. — Вони дійсно світяться?

— Так, світяться.

— Це так дивно.

— Насправді в цьому нема нічого надзвичайного. Опеньки й гіркі гливи здатні випромінювати флуоресцентне світло. Тільки воно має бути зеленого кольору.

— Ці гриби він знайшов у печері, — сказала Ноемі, оглядаючи стелю, на якій сяяло тисячею дрібних зірочок. — У них — секрет безсмертя.

Френсіс підняв руку, схопився за один з підсвічників, немов щоб утримати рівновагу, й опустив голову. Провівши рукою по волоссю, зітхнув.

— Що з тобою? — спитала Ноемі.

— Це все будинок. Йому боляче, і це впливає й на мене.

— Ти можеш іти?

— Гадаю, так, але не впевнений. Якщо я зомлію…

— Ми можемо перепочити.

— Ні, зі мною все добре, — відмовився він.

— Спирайся на мене. Ходімо.

— Але ж ти