Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

А якби я тебе вкусив?

А життя тим часом бігло собі та й бігло. Трави на узбіччі витяглися ледь не до мого живота, зацвіли й відцвіли дерева, на них зарясніли маленькі плодики, а дітки пані Малюшки почали вибиватися в кури.

Навіть я — і то підріс. Суджу це з того, що вчора дядько Бровко сказав мені:

— А ти, Кудлатику, нівроку вже витягся. Незабаром і мене переростеш.

— Жартуєте, дядьку, — не повірив я, бо мені й уві сні не могло привидітися таке.

— А ти перевір, — запропонував він.

Я перестрибнув через перелаз і став поруч із дядьком. І справді, голови наші були майже на одному рівні. Хіба що в грудях дядько лишався чи не вдвоє ширший.

Підросла й Найда. З дівчиська вона перетворилася на таку паву, що від неї не могли відвести погляду не тільки воронівські пси, а й самі люди.

— Ти диви, яке гарне собача, — почув я недавно, як одна тітка казала другій біля крамниці.

— Атож, — згодилася інша. — І глянь лишень, як вона любить свою хазяйку! Ні на крок не відходить від неї!

А Найда бігла поруч з Яринкою, і обидві вдавали, ніби це мовилося не про них. Хіба що в Яринки порожевіли щічки, а в Найди хвостик сам собою закружляв від задоволення. Та найбільше з того радів я. Мені так і хотілося загавкати на весь світ: дивіться, яка вона гарна! Найкраща у всенькому світі! І я їй — не якийсь там бантик збоку, а захисник і вірний товариш!

Саме в ці дні я зрозумів, що літо — то найкраще з того, що є на цій Землі. Особливо для хлопчаків. Адже влітку не треба ходити до школи, і кожен може займатися тим, що йому більше до вподоби. Хоча, звісно, треба було щось робити і біля дому. Грицик, наприклад, із самісінького ранку допомагав матері полоти город, боротися з колорадськими жуками, збирати огірки. І, звичайно, поруч з ним був я. Після роботи ми споліскувалися під літнім душем, Грицик причісувався перед люстром, і ми вирушали на прогулянку. І хоч як це дивно, наші прогулянки майже завжди збігалися в часі з прогулянками Яринки та її вірної Найди.

А коли пригрівало сонце, ми з Грициком вирушали до лісу чи до Сули, де вода була така м’яка й тепла, що й вилазити з неї не хотілося. Під вечір хлопці бігли до стадіону, і там Грицик забивав такі голи, що уболівальники аж долоні відбивали від захвату. Тож і не дивно, що додому ми поверталися ледь живі від утоми.

Проте вже кілька днів я лежав біля буди і тоскно дивився на вікно, за яким виднілася Грицикова голова. Мій друг схилився над ноутбуком і вистукував на клавішах так, що йому міг би позаздрити найпрацьовитіший із дятлів. Грицик навіть про стадіон забув.

Справа в тому, що кілька днів тому ми потрапили на очі Наталі Петрівні. Вони з Яринкою йшли до парку і про щось жваво розмовляли. Наталя Петрівна відповіла на наше привітання й одразу поцікавилась:

— Грицику, як ідуть справи з твоєю повістю про школу?

— Та… — почав Грицик і скосив на мене око, начебто чекаючи підказки. Але що я міг йому порадити, коли ці справи не йшли, а стояли, наче кілки, вкопані в землю! А все через той футбол і купання.

Наталя Петрівна все зрозуміла. Вона з легким докором похитала головою і сказала:

— Я веду до того, що незабаром має приїхати Письменник. А ти ж йому пообіцяв, що напишеш повість про шкільне життя…

— Так, обіцяв, — ледь чутно видихнув Грицик.

— Тож дивися, щоб я не червоніла за тебе.

— Він не підведе вас, Наталю Петрівно, — вступилася за Грицика Яринка. — Він мені вже розповідав, що буде в тій книжці. Навіть дванадцять сторінок дав почитати. І сказав, що це ще далеко не все.

У Грицика почервоніли вуха, і я знав, чому. Адже, крім тих сторінок, у нього нічого більше не було.

Тож тепер, аби не осоромитись, Грицик безнастанно вистукував клавішами. Я навіть гадав, що він боявся осоромитись не так перед Письменником, як перед Яринкою. А я лежав біля буди і мучився, бо не знав, чим йому допомогти.

Першим про письменницький приїзд сповістила, звісно, панна Таксистка. Ми з Грициком саме збирали огірки, коли вона пролетіла повз наші ворота з несамовитим вереском:

— Письменник приїхав! На білій машині! Баба Христя вже ліпить для нього вареники з вишнями!..

Ми з Грициком все зрозуміли і подалися на подвір’я баби Христі.

Письменник сидів під грушею і щось завзято вистукував на своєму ноутбуці. І вигляд у нього був такий піднесений, наче він з козацькою шаблею навпереваги летів на ворога.

— О, привіт, козаче! — вигукнув він, забачивши Грицика. А тоді кивнув на теку, що її Грицик тримав під пахвою. — Бачу, ти прийшов не з порожніми руками…

— Так, — сором’язливо озвався Грицик.

— Неймовірно! — вигукнув письменник своє улюблене слово. — Ану ж поглянемо, що в тебе вийшло…

Читав письменник дуже цікаво. Він ніби не читав, а розмовляв з кожною сторінкою.

— Так-так, — притакував він на першій сторінці. — Непогано, дуже непогано…

— Цікаво… дуже цікаво… — мурмотів на другій.

— Та невже таке може бути? — не повірив він на третій.

— Ого! — сказав на четвертій.

Перегорнувши останній аркуш, Письменник перевів подих, наче після швидкого бігу, і похвалив Грицика:

— Молодець! Бачу, що твої друзі не нудьгують. Це ж просто неймовірно, як ви наполохали того мисливця за конваліями! А цей приручений орел… Він і справді бігав за татом?

— Ходив, — уточнив Грицик. — Перевальцем, наче гусак.