Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Дізнайся, хто стукає, і прийди сказати, — сказала пані де Сов. Генріх і Шарлотта занепокоєно ззирнулись, і Генріх хотів уже піти в молільню, де не раз знаходив собі притулок, як вернулась Даріола.

— Це метр Рене, парфумер, пані, — сказала вона.

При цьому імені Генріх насупив брови і мимоволі закусив губи.

— Хочете, я відмовлю йому? — сказала Шарлотта.

— Ні, — сказав Генріх, — метр Рене не робить нічого, не обміркувавши попереду, що робити; коли він прийшов до вас, значить має причину.

— То може б ви сховались?

— Я не зроблю цього, — сказав Генріх, — метр Рене знає все, і знає, що я тут.

— Але його присутність чомусь неприємна вашій величності?

— Мені! — сказав Генріх, роблячи над собою зусилля і не вміючи, не зважаючи на все своє самовладання, примусити себе удати байдужість. — Мені! Ані трохи. Відносини у нас холодні, це правда; але після ночі святого Варфоломія ми порозумілись.

— Впустіть! — сказала пані де Сов Даріолі.

Через хвилину Рене увійшов і одним поглядом окинув усю кімнату.

Пані де Сов лишилась за своїм туалетом.

Генріх сів на канапі.

Шарлотта сиділа на світлі, Генріх — в тіні.

— Пані, — сказав Рене з шанобливою фамільярністю, — я прийшов прохати у вас пробачення.

— В чому, Рене? — спитала пані де Сов з поблажливістю, яку вродливі жінки завжди виявляють до постачальників, що ходять коло них і помагають їм бути вродливішими.

— В тому, що я так давно обіцяв подбати про ці прекрасні губки і...

— І виконали обіцянку тільки сьогодні? — сказала Шарлотта.

— Сьогодні?! — повторив Рене.

— Так, тільки сьогодні увечері я одержала від вас оцю коробочку.

— Ах, правда, — сказав Рене, з чудним виразом дивлячись на коробочку з опіатом, яка стояла на столі у пані де Сов і була цілком подібна до тих, що стояли у нього в крамниці.

— Я вірно вгадав, — пробурмотів він. — А ви користувались маззю?

— Ні, ще, і я саме хотіла спробувати її, коли увійшли ви.

Обличчя Рене прибрало замисленого виразу, і це помітив Генріх, який взагалі мало що пропускав.

— Ну, Рене, як ся маєте? — спитав король.

— Я? Непогано, сір, — сказав парфумер. — Я найпокірніше чекаю, щоб ваша величність звернулись до мене хоч словом, перш ніж попрощатись з пані баронесою.

— Ну, — сказав Генріх, усміхаючись, — чи треба вам моїх слів, щоб знати, як приємно мені бачити вас.

Рене озирнувся довкола себе, обійшов усю кімнату, ніби перевіряючи оком і слухом двері й оббивку на стінах, потім знову став так, щоб відразу бачити і пані де Сов і Генріха, і сказав:

— Я цього не знаю.

Завдяки тому дивовижному інстинктові, що, подібно до шостого почуття, керував Генріхом всю першу частину його життя серед небезпек, які його оточували, він і тепер здогадався, що діється щось чудне і що в душі парфумера відбувається якась боротьба; він повернувся до нього і, лишаючись у тіні, тим часом як обличчя флорентійця було на світлі, сказав йому:

— В цей час ви тут, Рене?

— Я мав нещастя перешкодити вашій величності? відповів парфумер, ступаючи крок назад.

— Ні. Я хочу тільки довідатися про дещо.

— Про що, сір?

— Чи гадали ви, що побачите мене тут?

— Я був певен.

— Отже, ви шукали мене?

— Принаймні, я мав щастя зустріти вас.

— Ви маєте щось сказати мені? — вів далі Генріх.

— Може, сір! — відповів Рене.

Шарлотта почервоніла, боячись, щоб пояснення парфумера не мали відношення до її колишнього поводження щодо Генріха; вона удала, що, займаючися своїм туалетом, нічого не чула, і, перебиваючи розмову, скрикнула, відкриваючи коробочку з опіатом:

— Ах, ви, Рене, справді премила людина! Мазь чудового кольору, і поки ви тут, я, щоб виявити вам пошану, випробую ваш новий виріб у вашій присутності.

І взяла коробочку в одну руку, а на палець другої набрала рожевої мазі, яка мала перейти з пальця до неї на уста.

Рене здригнувся.

Баронеса, усміхаючись, піднесла палець з опіатом до уст.

Рене зблід.

Генріх, лишаючись в тіні, дивився пильним гарячим поглядом і не пропустив ні дрожу, ні блідості Рене.

Рука Шарлотти була за кілька ліній від її уст, коли Рене вхопив її, а Генріх підвівся, щоб зробити те саме.

Генріх непомітно знов опустився на канапу.

— Хвилину, пані, — сказав Рене з вимушеною усмішкою, — не слід уживати цього опіату без деяких особливих застережень.

— А хто дасть мені ці застереження?

— Коли?

— Ось тільки з’ясую те, що маю сказати його величності королю Наварському.

Шарлотта широко розкрила очі, не розуміючи нічого з тієї загадкової мови, якою тут розмовляли, і, тримаючи коробочку з опіатом в руці, дивилася на кінець свого пальця, на якому червоніла кармінова мазь.

Генріх устав і, керований думкою, яка мала, як і всі думки молодого короля, дві сторони — одну зовнішню і другу глибоко заховану, — взяв руку Шарлотти і зробив такий рух, ніби підносить її до своїх уст.

— Хвилину, — швидко сказав Рене, — хвилину! Звольте, пані, вимити прекрасні ваші руки цим неаполітанським милом, яке я забув прислати вам разом з опіатом і тепер мав честь принести сам.

І, вийнявши з срібної обгортки кусок зеленуватого на колір мила, поклав його в позолочений таз, налив туди води і, схиливши коліно, підніс пані де Сов.

— Слово честі, метр Рене, я не пізнаю вас, — сказав Генріх, — ви вашою галантністю перевершите всіх придворних підлесників.

— О, який чудовий аромат! — скрикнула Шарлотта, натираючи свої білі руки перлистою піною, що утворилася з запашного бруска.

Рене виконав обов’язки послужливого кавалера до кінця: він подав пані де Сов салфетку з тонкого голландського полотна, і вона витерла руки.

— Тепер, — сказав Рене Генріху, — цілуйте, коли хочете, пане.

Шарлотта простягла руку Генріху, він поцілував її, і тим часом як Шарлотта повернулась на стільці, щоб послухати, що має сказати Рене, король Наварський знову сів на канапі, більше ніж досі певний, що в душі парфумера відбувається щось надзвичайне.

— Ну? — спитала Шарлотта.

Флорентієць, здавалось, прийшов до певного рішення і повернувся до Генріха.