Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Генріх, — сказала Шарлотта, — ви шукаєте у мене відповіді на ту загадку, яку вже три тисячі років силкуються розгадати філософи всіх країн. Генріх, не питайтесь ніколи у жінки, чому вона кохає вас; задовольніться питанням: чи кохаєте ви мене?

— Чи кохаєте ви мене, Шарлотта? — спитав Генріх.

— Кохаю, — відповіла пані де Сов з чарівною усмішкою, кладучи свою прекрасну ручку в руку коханця.

Генріх затримав ручку.

— Але, — почав він знову, йдучи за своєю думкою, — коли б ту загадку, яку філософи три тисячі років марно силкуються розгадати, розгадав я, принаймні щодо вас, Шарлотта?

Пані де Сов почервоніла.

— Ви кохаєте мене, — говорив далі Генріх, — отже, мені нема чого більше у вас питати, і я вважаю себе найщасливішою людиною в світі. Але, ви самі знаєте, в щасті завжди чогось бракує. Адам в раю не був цілком щасливий і скуштував того нещасного яблука, яке всім нам дало нахил до цікавості, що примушує все життя пориватися до чогось невідомого. Поможіть мені, люба, знайти моє невідоме і скажіть, чи не королева Катерина спершу звеліла вам кохати мене?

— Генріх, — сказала пані де Сов, — говоріть тихше, коли говорите про королеву-матір.

— О, — сказав Генріх з такою простодушністю та довірливістю, що сама пані де Сов була одурена, — то колись мені треба було не довіряти цій добрій матері, коли у нас були погані відносини; але тепер, коли я став мужем її дочки...

— Мужем пані Маргарити! — сказала Шарлотта, червоніючи від ревнощів.

— Говоріть тихше і ви, — сказав Генріх. — Тепер, коли я став мужем її дочки, ми з нею найкращі друзі в світі. Чого від мене хотіли? Щоб я став католиком? Що ж, благодать зійшла на мене, і, заступництвом святого Варфоломія, я католик. Ми живемо тепер однією сім’єю, як добрі брати й християни.

— А королева Маргарита?

— Королева Маргарита, — сказав Генріх, — що ж! вона ж і є той зв’язок, що об’єднав нас.

— Але ви казали мені, Генріх, що королева Наварська, на подяку за мою відданість їй, була великодушна до мене. Якщо ви сказали мені правду, якщо ця великодушність, за яку я повинна бути дуже вдячна їй, правдива, вона — лише умовний зв’язок, який легко розірвати. Ви не можете покладатись на таку опору, бо ви ні на кого не справите враження цією фіктивною близькістю.

— Проте я покладаюсь на неї, і вже три місяці вона являє собою ту подушку, на якій я сплю.

— Тоді, Генріх, — скрикнула пані де Сов, — ви мене одурили, пані Маргарита справді ваша жінка.

Генріх усміхнувся.

— Ах, Генріх! — скрикнула пані де Сов. — Ці ваші усмішки доводять мене до розпачу, і хоч ви король, а мені страшенно хочеться повидирати вам очі.

— То я таки добився того, — сказав Генріх, — що ця фіктивна близькість справила враження, бо бувають хвилини, коли вам хочеться повидирати мені очі, хоч я й король, і ви вірите в цю близькість.

— Генріх! Генріх! — сказала пані де Сов. — Сам бог не знає, що ви думаєте!

— Я думаю, моя люба, — сказав Генріх, — що спершу кохати мене звеліла вам Катерина, а потім сказало вам ваше серце, і що коли в вас промовляють ці два голоси, ви слухаєтесь тільки голосу свого серця. Тепер я теж вас кохаю, і кохаю всією душею, і через те, коли б я мав які таємниці, я не довірив би їх вам, щоб не скомпрометувати вас... бо приязнь королеви непевна, це приязнь тещі.

Шарлотта не того хотіла; завіса між нею і коханцем, яка густішала щоразу, коли вона хотіла проникнути в тайники цього бездонного серця, стала, здалося їй, товстою як стіна і роз’єднала їх зовсім. Вона відчула, що при цій відповіді очі її сповнились сльозами, і, почувши, що годинник пробив десять годин, сказала:

— Сір, час мені лягати; мої обов’язки кличуть мене завтра рано до королеви-матері.

— Отже, ви проганяєте мене в цей вечір, люба? — сказав Генріх.

— Мені сумно, Генріх. Сумна, я здаватимусь вам не ласкавою, і ви не кохатимете мене. Самі бачите, що краще вам піти.

— Хай так! — сказав Генріх. — Я піду, коли ви вимагаєте, Шарлотта, проте ви дозволите мені бути при вашому туалеті.

— А цим ви не примусите королеву Маргариту дожидатись?

— Шарлотта, — відповів серйозним тоном Генріх, — ми ж умовились ніколи не говорити про королеву Наварську, а в цей вечір, здається, тільки про неї й говорили.

Пані де Сов зітхнула і сіла перед туалетом. Генріх узяв стільця, підсунув його до коханки і, поставивши на нього коліно і спершись на спинку, сказав:

— Ну, люба моя Шарлоточка, дайте мені подивитись, як ви будете прибиратись, і прибиратись для мене, хоч би що ви казали. Господи! Скільки всякої всячини, пляшечок з парфумами, мішечків з пудрою, баночок, коробочок!

— Здається, багато, — сказала Шарлотта, зітхаючи, — а проте надто мало, бо й з усім цим я ще не знайшла способу панувати самій в серці вашої величності.

— Ну, — сказав Генріх, — не вдавайтесь у політику! Що це за пензлик, такий тоненький і делікатний? Чи не брівки підмальовувати моєму Юпітеру Олімпійському?

— Так, сір, — відповіла пані де Сов, усміхаючись, — ви вгадали з одного погляду.

— А ці гарненькі грабельки слонової кості?

— Щоб робити проділ у волоссі.

— А ця гарненька срібна коробочка з карбованою кришечкою?

— О, це Рене прислав, це славетний опіат, що його він давно вже обіцяв мені, щоб уста, які вашій величності угодно вважати іноді за досить приємні, стали ще м’якшими.

Генріх, ніби стверджуючи те, що сказала щойно чарівна жінка, чоло якої почало яснішати, коли розмова перейшла на ґрунт кокетства, наблизив свої уста до уст, які баронеса так уважно розглядала в дзеркалі.

Шарлотта простягла руку до коробочки, про яку щойно говорила, збираючись, певне, показати Генріхові, як уживати червону мазь, коли раптом короткий стук у двері передпокою примусив коханців здригнутись.

— Стукають, пані, — сказала Даріола, розсунувши портьєри і просуваючи