Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

У серії передач «Поети і поезія» розмовляють про росіянина Йосифа Бродського. Звинуваченого в неробстві, Бродського засудили до п’яти років тяжкої праці в таборі на Архангельському півострові на морозній Півночі. Цей термін ще не скінчився. Саме тоді, коли Джон сидить у своїй теплій кімнаті в Лондоні, цмулить каву і дзьобає десерт із родзинок та горішків, чоловік його віку, поет, як і він, змушений пиляти цілий день колоди, хухати на задублі пальці, вистеляти чоботи ганчір’ям, жити на риб’ячих головах і капустяній юшці.

«Темно, як усередині голки», — писав Бродський в одному зі своїх віршів, і цей рядок ненастанно крутиться в голові у Джона. Якби він зосередився, справді зосередився, ніч за ніччю, якби був змушений, то завдяки самій увазі, благословенню чи натхненню, що зійшло б на нього, він, напевне, зміг би написати щось не гірше. Адже він знає, що в ньому уява такої самої барви, що й у Бродського. Але як потім передати своє слово до Архангельська?

На основі віршів, почутих по радіо, більш немає нічого, Джон знає Бродського, знає його наскрізь. Ось на що здатна поезія. Поезія — це правда. А от про нього в Лондоні Бродський не знає нічого. Як повідомити замерзлому чоловікові, що він з ним, коло нього, день у день?

Йосиф Бродський, Інгеборґ Бахман, Збіґнев Герберт — із самотніх плотів, що їх шарпають темні моря Європи, вони пускають свої слова в ефір, і разом із радіохвилями ті слова долинають до його кімнати, слова поетів його доби, що розповідають, якою може бути поезія, а отже, яким може бути він, наповнюють його радістю, що він живе на тій самій землі, що й вони. «Сигнал почуто в Лондоні, будь ласка, передавайте далі», — ось які слова він послав би їм, якби міг.

У Південній Африці Джон чув один чи два твори Шенберґа і Берґа — «Verklärte Nacht», «Осяйну ніч», концерт для скрипки. А тепер уперше почув музику Антона фон Веберна. Його застерігали проти Веберна. Веберн зайшов задалеко, читав він, те, що він пише, вже не музика, а просто випадкові звуки. Припавши до радіо, він слухає. Спершу одна нота, потім друга, третя, холодні, мов крижані кристали, падають, наче зорі з неба. Хвилина чи дві захвату, потім кінець.

Веберна вбив 1945 року американський солдат. Непорозуміння, сказали потім, випадкова воєнна втрата. Мозок, що спроектував ці звуки, ці тиші, ці звуки-і-тиші, згас навіки.

Джон іде на виставку абстрактних експресіоністів у галереї Тейт. Чверть години стоїть перед картиною Джексона Поллока, даючи їй шанс проникнути в нього, намагаючись видаватися розважливим, раптом якийсь вихований лондонець гляне здивованим оком на провінційного невігласа. Це не зараджує. Картина нічого не означає для нього. Є в ній щось те, що йому не дається.

У наступній залі, високо на стіні, висить величезна картина, яка зображує не що інше, як видовжену чорну краплю на білому тлі. «Елегія для Іспанської республіки № 24» Роберта Матервелла, сказано на табличці. Джон приголомшений. Грізна і загадкова, чорна форма поглинає його. Вона видає звук, схожий на удар гонга, і Джон мов прибитий, коліна йому підгинаються.

Звідки походить сила цієї аморфної форми, що анітрохи не схожа на Іспанію, не схожа ні на що, проте збурює в ньому безодню темних почуттів? Вона не гарна, але промовляє владно, наче краса. Чому Матервелл має цю силу, а Поллок, Ваг Гог, Рембрандт — ні? Чи це та сама сила, що змушує його серце підскакувати, коли він бачить якусь одну жінку, а не іншу? Чи «Елегія для Іспанської республіки» відповідає якійсь внутрішній формі в його душі? А як щодо жінки, яка має стати його долею? Чи її тінь уже міститься в його внутрішній пітьмі? Скільки ще чекати, поки вона явиться йому? А коли явиться, чи буде він готовий?

Яка тут відповідь, Джон не може сказати. Та якщо він зможе зустріти її, ту, що судилася долею, як рівня, тоді їхнє кохання буде незрівнянним, у цьому він певен, стане екстазом, що межуватиме зі смертю, а коли він згодом повернеться до життя, то буде новим і перетвореним. Мить згасання, немов дотик протилежних полюсів, немов парування близнюків, а потім повільне відродження. Він повинен бути готовим до цього. Готовність — це все.

У кінотеатрі «Everyman» сезон Сатьяджита Рея. Він дивиться трилогію «Апу» три вечори поспіль у стані зосередженого захвату. В озлобленій, зацькованій матері Апу, в його люб’язному бездоганному батькові він упізнає з чуттям провини своїх батьків. Але передусім його захоплює музика, запаморочлива складна взаємодія барабанів і струнних інструментів, довгі мелодії на флейті, лад або тональність яких — він не досить знає музичну теорію, щоб бути впевненим, що саме — хапають його за серце, наганяють чуттєву меланхолію, яка триває ще довго по тому, як закінчився фільм.

Досі в західній музиці, передусім у Баха, Джон знаходив усе, чого потребував. А тепер зіткнувся з тим, чого немає в Баха, хоча там є натяки: з розважливим і тямущим духом, що радісно віддається танкові пальців.

Він починає бігати по крамницях грамплатівок і в одній знайшов платівку з музикою гравця на ситарі Устада Вілаята Хана і його брата — молодшого, якщо глянути на картинку, — що грав на віні[36], і неназваного гравця на барабанах табла. Джон не мав свого програвача, але перші десять хвилин можна прослухати в крамниці. Тут є все: нескуте дослідження тональних послідовностей, трепет емоцій, екстатичні пориви. Він не йме віри своєму щастю. Новий континент — всього за дев’ять шилінгів! Несе платівку додому і спаковує між шматками картону аж до дня, коли матиме змогу знову слухати її.

У кімнаті під Джоном живе індійське подружжя. Воно має дитину, яка інколи, щоправда, тихенько, плаче. Коли йому трапляється проминати чоловіка на сходах, вони кивають один одному головою. Жінка рідко коли виходить із кімнати.

Одного вечора хтось постукав у двері. Це той індієць. Чи не була б його ласка повечеряти з ними?

Джон погоджується, але з певним острахом. Він не звик до гострих приправ. Чи зможе він їсти, не плюючись і не виставивши себе як дурня? А втім, одразу почувся невимушено. Родина з Південної Індії, вони вегетаріанці. Гострі приправи не є головним елементом індійської кухні, пояснює господар, їх запровадили тільки на те, щоб перебити смак гнилого м’яса. Південноіндійські страви на смак досить лагідні. І справді, Джон