Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Знайомству з Ріною мама дуже зраділа. Мабуть, більше, ніж я очікував. Хоча в будь-якому випадку тішилася б, що в мене раптово окрім поваги та надважливої місії з’явилася ще й неймовірна гарна дівчина. Втім, її походження теж важко було ігнорувати — про таку пару для себе я й мріяти боявся, не те щоб таку кралю за косу смикнути в школі.

Оскільки моя подорож до Маямі не мала туристичного характеру, практично за декілька годин ми вже ступили на борт неймовірної яхти Райта. Хоча спершу здалося, що це якийсь радіолокаційний човен, адже дорогою помітив декілька цікавих штук на його блискучому корпусі. Мав здогадки, що то якісь радари або й прихована зброя… Дещо перегнув, але щось в тому точно було. Та й сам зовнішній вигляд човна вселяв якусь насторогу. Під різними кутами його колір змінювався подібно до хамелеона. З певного ракурсу взагалі здалося, що він зник. Запитати про це прямо я так і не наважився, оскільки досі вивчав мало не кожен його вигин. 

І таки ця диво-посудина могла й зануритися під воду, якби на то була потреба. Ноа в кількох словах пояснив, що цей човен був у єдиному екземплярі, і розроблявся якимсь генієм. Звісно, як і більшість винаходів «Соннела», він також керувався штучним інтелектом. Себто Еміксом. Судячи з курсу, рухалися ми на північний схід…

Стоп. І тут я здивовано подивився на Ноа, а потім на Емікса неподалік. Вони лиш стримано переглянулися і вдали вже звичну байдужість. Або ж свідомо кепкували з мене, бо знали, що коли вже мене щось зацікавлювало, то мене розриватиме від цікавості.

— Та ну, може, досить вже? — на диво, не сварився. Скоріш виглядав кумедно, благаючи їх хоч тепер не приховувати нічого. — Еміксе, наші стосунки вже давно перейшли поріг довіри.

Ноа запитально подивився на Емікса.     

— Невже ти обрав собі ім’я? — всміхнувся чоловік, на що Голограма поважно задерла голову. — Малий, ти майже століття не міг визначитися…

— Мені подобається моє ім’я, Ноа. І воно не обговорюється, — попри вдавану байдужість, Емікс все ж показово зник.

— Чому він так тримається за своє ім’я? — запитав я, але Ноа у відповідь знову подивився на горизонт попереду.

— Вважай, що так він сумує.

— Але…

— Ще зовсім трохи, Дем’яне. Май терпіння.

— Але ж, містер Райт, мене цим вже понад тиждень годують…

— Отже, потерпиш іще годину.

Попри натягнуту посмішку, очі Ноа здавалися не менш збентеженими, ніж в Емікса з Ріною. І все через те місце, куди ми прямували? Я й собі подивився на горизонт. Жодної ознаки суші. Але бентежило не це. Якщо вірити натякам всередині, то ми рухалися в межах Бермудського трикутника. Звісно, міфи про нього давно розвіяні, але чомусь все одно ставало лячно. Особливо, коли через обіцяний час човен почав сповільнюватися. Авжеж, першою думкою було, що міф таки дієвий і нас тепер ніхто не знайде… До того ж попереду було порожньо! Лише вода і безмежний простір!

— І що це все означає? — не знати, в кого саме я це запитав.

Ноа не відповів, а мочки пішов геть. Навіть здалося, що хвилювався більше звичного. Хоча що там я міг знати про нього, якщо й доби не минуло від нашого знайомства. Втім, щоб побачити смуток в очах — достатньо лише бути уважним. Та й Ріна з неабияким хвилюванням вдивлялася в порожнечу. 

Принаймні так було ще декілька метрів, а вже слідом моє наруччя ожило. Усі ті посіпаки, яких прилаштували в моєму тілі, враз полізли назовні, вкриваючи мене собою. Я лише встиг кілька раз глянути на Ріну, але погляд знову повернувся до мого ошатного високотехнологічного вбрання. Було страшно, коли нано-мурахи все більше вкривали моє тіло. Кращого порівняння я їм не знайшов, адже наочно розумієш вислів — мурахи по шкірі пробіглися. А ці ще як гарцювали, рвучись невідь куди. Коли здалося, що всі вони вибралися назовні, хотілося чомусь сказати — забіжіть назад… Відчуття легкого розряду проходило від ніг до голови, мимоволі навіть уявив себе антеною, як би кумедно то не здавалося. Але… дивлячись перед собою, я ладен був, щоб бути навіть супутником, аби лише збагнути, що саме я бачив насправді…

Простір попереду ніби почав ворушитися в міру нашого дрейфування легкими хвилями. Чим ближче, тим більше ставали помітними переливи, якими вигравала невідомість. Якоїсь миті навіть здалося, що переді мною була найбільша у світі голограма, але й розумів, що це нереально і вкрай нелогічно. Адже посеред океану — голограма? Але й жодного силового поля не могло бути в океані… Чи могло?

Наруччя неприємно стиснуло мою руку, привернувши мою увагу. Помітив досить швидку синхронізацію з невідомим об’єктом. А вже після досягнення 100% чомусь здалося, що наш човен знову рушив вперед. Хоча двигуни не працювали. Нас стрімко затягувало у невідомість попереду, яка все більше починала здобувати певні обриси. А вже за декілька хвилин ми перетнули таки силове поле, яке оповило собою зелений острів. Чому та яким чином — я поки що боявся навіть запитувати. Хоча думки більше губилися роздивляючись оазу, до якої ми рухалися. Настільки зеленої рослинності я ще ніде не бачив, враховуючи ситуацію у світі. А тут… 

Все настільки яскраве, що дух перехоплювало. Підвів погляд догори, побачивши там трійку чималих дронів, які летіли у блакитному просторі. Дивлячись на чисте небо, в мене аж в грудях звело від розпачу та щастя, що таки це все відбувалося насправді. Поки що не хотів думати за те, яким саме чином тут це було можливо, але я ладен був кричати від захвату — настільки прекрасною була картина наді мною. Зелені пальми та інші дерева ставали все ближчими, подекуди помітив навіть квітучі чагарники.