Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Речі, про які нагадала мама, я збирала вже похапцем, картаючи себе за те, що сама про них не подумала – звісно, про все, крім грошей, я б не зважилась чіпати їх без дозволу… І що б без додаткових коштів робила би в Києві? Щоправда, я вважала, що такі суми – це все-таки зайве, але відмовлятись не стала. Мало що може трапитись. Краще підстрахуватись і не змушувати маму переживати.

Записку я все-таки теж лишила, написала, скільки взяла з собою. Тоді визирнула з вікна, побачила Свята, що вже стояв під під’їздом, схопила сумку та поспішила донизу.

– Привіт, – хлопець розкрив обійми, і я повиснула у нього на шиї, не здатна стримати бурю емоцій. – Ти значно щасливіша, аніж була, коли ми розмовляли!

– Я поговорила з мамою, – зізналась я.

– І що вона?

– Сказала, що мене відпускає, – мені було важко сховати радісну усмішку, немов хтось смикав за кутики губ. – Порадила, що взяти з собою… Може, ми з нею таки поладнаємо і помиримось остаточно? Вона це все робить заради мене…

– Може, й так! Тож тепер ти не переживаєш, що батьки примчать за тобою до Києва і силоміць відвезуть назад?

Я штурхнула кулаком його в плече, не боляче, але відчутно.

– Не смішно! В мене тут питання життя і смерті, а тобі аби жарти жартувати! Ніхто мене нікуди не відвозитиме, просто телефонуватиму мамі щодня, і все.

– Вона не дає тобі пожити своїм життям, – похитав головою Свят.

Я невдоволено зиркнула на нього.

– Знаєш, телефонувати – це цілком нормально. Вона переживає.

– Ти не мала дитина, – він підхопив мою сумку і закрокував вздовж будинку до зупинки. Речі самого Свята, здається, були в рюкзаку.

Я заспішила за ним і старалась йти поруч, карбуючи крок, підлаштувалась під його темп ходи. Хлопець перекинув сумку у ліву руку, правою ж потягнувся до мене і стиснув мою долоню. Тепер ми йшли, мов справжня пара, і мені навіть стало соромно, що я з порожніми руками. Та коли я сказала про це Святові, він тільки розсміявся.

– Не вигадуй дурниць, – заявив хлопець. – ти не повинна носити нічого важкого, а я впораюсь. Тут не так вже й багато речей насправді.

– Ага, тобто як речі мої забирати, то це нормально, а як подзвонити мамі – то я мала дитина, – сердито засопіла я і одразу ж розсміялась, хоча насправді весело мені було лише наполовину. З одного боку, хотілось жартувати зі Святом, щоб розмова текла легко і невимушено, з іншого – я ніби чіплялась свідомістю за те, що він говорив, і відчувала потребу довести, що він все розуміє неправильно.

Може, я просто сама зараз все зіпсую? Ще не вистачало тільки зі Святом посваритися через таку дрібницю!

– Знову провалюєшся у свої думки, – Свят потягнув мене за руку, виводячи на тролейбусну зупинку. – І про що ти думаєш цього разу?

– Про те, як круто буде побачити Київ, – збрехала я.

– Ти що, не була там? – Свят здавався шокованим. – Серйозно? Та ну, повірити не можу, що в Україні ще існує людина, яка не бувала в столиці!

– Не всі люблять подорожувати.

– Та ну! Взагалі, це ж найкраще проведення часу, що може бути. Я планую відвідати кожну країну Європи, і по Південній Америці поїздити хочу, і по США, якщо вийде… взагалі, треба вкладати в себе. В подорожі, у враження. Не сидіти сиднем в одному місті.

– Люди бувають різні, – зазначила я.

– Хочеш сказати, що тебе влаштовує постійно бути тільки тут?

– Зовсім ні. Я лише хотіла сказати, що хтось може бути щасливим і без подорожей. Мова не про мене, а загалом! Мені не подобається те, що ці модні тенденції, вони ніби змушують дотримуватись якоїсь конкретної однієї лінії. Це якесь нав’язування.

Під’їхав тролейбус, що саме вирушав на залізничний вокзал, і ми зі Святом заскочили в нього. Зайняли здвоєне сидіння, прилаштували сумку та рюкзак у нас під ногами і знову захопились розмовою. Він увесь цей час тримав мене за руку, і це було приємно – та з іншого боку, я ніби відчувала напругу, що між нами іскрила.

– Гаразд, не будемо про всіх. Будемо про тебе. Я хочу краще тебе пізнати. Ти б хотіла побачити світ7 – спитав Свят.

– Я не ставлю собі це за мету. Мені було б цікаво, звісно, поїздити, але водночас я б хотіла мати якийсь куточок, до якого завжди можна повернутись. Дім. Рідне місто – не обов’язково те, де я народилась, але те, де житиму. Сім’ю. А ти? Ти хотів би мати сім’ю в майбутньому?