Читати книгу - "Сфера"

— А найімовірніше, хтось у когось запитує, де тут туалет. — Після слів Бейлі всі дружно засміялися, і йому це сподобалося.

— Саме так, — погодилася Мей. Тепер думала про кілька наступних фраз, що їх слід сформулювати правильно. Вона промовила їх у бібліотеці Бейлі, і тепер мала якнайточніше відтворити. — Скажімо, опиняючись перед зачиненими дверима, я вигадую всілякі історії про те, що за ними. Мені здається, за ними якась таємниця, тож зрештою вигадую брехню. Та якщо всі двері відчинені — у прямому і в переносному значенні цього слова, — залишається сама лише правда.

Бейлі всміхнувся. Вона влучила в яблучко.

— Мені це подобається, Мей. За відчиненими дверима правда завжди одна. А тепер повернімося до першого твердження Мей. Будь ласка, покажіть його на екрані.

За спиною Мей з’явилися слова: «ТАЄМНИЦЯ — ЦЕ БРЕХНЯ». Від цих слів, чотири фути заввишки, Мей охопило складне почуття — щось середнє між захватом і жахом. Тим часом Бейлі мав надзвичайно задоволений вигляд, аж головою тряс від утіхи.

— Отже, ми дійшли висновку: якби ти знала, що нестимеш відповідальність за свої дії, то не вчинила б цього злочину. Можливість сховатися в темряві, за твоїх обставин — в ілюзорній темряві, спонукала тебе до неналежної поведінки. Та знаючи, що за тобою спостерігають, ти стаєш кращою. Правильно?

— Правильно.

— А тепер поговорімо про друге твоє одкровення. Ти сказала, що не документувала своєї подорожі на Блакитний острів. Чому?

— Насамперед тому, що знала про незаконність своїх дій.

— Авжеж. Але ти також сказала, що часто виходиш каяком у затоку, та ще ніколи нічого не документувала. Ти не приєдналася до жодного клубу веслувальників у «Сфері», ніколи не постила звітів, світлин, відео чи коментаріїв. Невже ти здійснюєш свої переходи на каяку під егідою ЦРУ?

Мей засміялася разом із публікою.

— Ні.

— Тоді навіщо така секретність? Ти нікому досі не розповідала про свої прогулянки, і словом не обмовилася. Немає жодних свідчень про твої екскурсії, я не помиляюся?

— Не помиляєшся.

До Мей долинуло гучне несхвальне хмикання публіки.

— Мей, а що тобі запам’яталося під час останньої прогулянки? Ясно, що вона була прекрасна.

— Саме так, Імоне. Була майже повня, вода — дуже спокійна, і здавалося, що я веслую у рідкому сріблі.

— Неймовірно.

— Так.

— Звірі? Дика природа?

— Якийсь час за мною плив тюлень, він пірнав і виринав із води, ніби йому було цікаво, ніби підганяв мене. Я ніколи ще не була на острові. Там мало хто був. І щойно його дісталася, то видерлася на вершину — краєвид звідти просто приголомшливий. Золоті вогні міста і чорні пагорби ближче до океану. Я навіть побачила зірку, що падала.

— Зірку, що падала! Ото пощастило.

— Так, мені пощастило.

— Але ти нічого не фотографувала.

— Ні.

— І не фільмувала.

— Ні.

— Немає жодних записів.

— Так. Лише в пам’яті.

Публіка виразно застогнала. Бейлі повернувся до зали, похитав головою, дозоляючи пообурюватися.

— Гаразд, — сказав він так, ніби збирався з духом. — А зараз ми перейдемо до особистого. Як ви знаєте, я маю сина Ґаннера, який народився з ДЦП, дитячим церебральним паралічем. Він живе повноцінним життям, ми завжди намагаємося розширити його можливості, але він прикутий до інвалідного візка. Не може ходити. Не може бігати. Не може вийти на каяку. І що він робить, коли теж хоче такого зазнати? Він переглядає відео. Роздивляється фотографії. Його життєвий досвід значним чином залежить від досвіду інших людей. Аякже, багато хто з вас, сфероїдів, щедро надають йому відео та фото з власних подорожей. Дивлячись у «ВидоЗміні», як сфероїд сходить на гору Кенія, він наче сам здійснює сходження. А коли Ґаннер дивиться відео, власноруч зняте матросом на «Кубку Америки», то йому здається, начебто особисто бере участь у реґаті. Ці враження він отримує завдяки щедрим людям, які діляться побаченим зі світом, зокрема і з моїм сином. Можемо лише здогадуватися, скільки є таких, як Ґаннер, людей із обмеженими можливостями. Чи стареньких, які не можуть вийти з дому. Всіляке буває. Річ у тім, що мільйони людей не здатні бачити того, що бачила ти, Мей. Чи справедливо не давати їм побачити те, що бачила ти?

У Мей пересохло в горлі, але вона намагалася не виявляти емоцій.

— Ні. Це несправедливо.

Мей подумала про сина Бейлі Ґаннера, а також про свого тата.

— Як ти вважаєш, чи мають вони право побачити те, що побачила ти?

— Безперечно, мають.

— Життя коротке, — сказав Бейлі, — то чому ж усі ми не можемо побачити те, що хочемо побачити? Чому всі ми не повинні мати однаковий доступ до краси цього світу? До знань про світ? До неповторних вражень від цього світу?

Голос Мей стишився майже до шепоту:

— Так, усі мають право доступу.

— Але ти не поділилася своїми враженнями. І це дивно, бо зазичай ділишся онлайн геть усім. Працюєш у «Сфері». Твій «РівУч» входить у Т2К. Чому ж ти приховуєш своє хобі, свої незвичайні подорожі, навіщо все це ховати від світу?

— Правду кажучи, я й сама не розумію, що тоді собі думала, — сказала Мей.

У залі загомоніли. Бейлі мовив:

— Добре. Щойно говорили, як ми, люди, приховуємо те, чого соромимося. Вдаємося до чогось незаконного чи неетичного, а тоді приховуємо від світу, бо знаємо, що вчинили неправильно. Але приховувати щось хороше, чудову прогулянку морем у місячному світлі, зірку, що впала…

— Це просто еґоїзм, Імоне. Еґоїзм і більше нічого. Так само дитина не хоче дати комусь іншому побавитися своєю іграшкою. Думаю, потайливість — це частина аберантної поведінки, що виходить із чогось темного, а не з місця світла і щедрості. Позбавляючи друзів або когось такого, як ваш син Ґаннер, вражень, я, по суті, їх обкрадаю. Забираю те, на що вони мають право. Знання — засадниче право людини. Рівний доступ до всіх можливих вражень — теж засадниче право людини.

Мей аж сама здивувалася своїй пишномовності, а публіка відповіла громом оплесків. Бейлі дивився на неї з батьківською гордістю. Коли оплески вщухли, він заговорив тихо, немовби не хотів її перебивати:

— Ти дуже точно висловлюєшся, і тепер хочу попросити, щоб ти повторила мовлене дещо раніше.

— Якось незручно зізнаватися, але я сказала, що ділитися — це любити.

Глядачі засміялися. Бейлі теж тепло всміхнувся.

— Не бачу тут нічого незручного. Ця думка існує вже давно, і тут вона дуже навіть своєчасна, хіба не так, Мей? Можливо, навіть напрочуд доречна.

— Думаю, все дуже просто. Якщо любиш таких самих людей, як і ти, то ділишся з ними геть усім. Віддаєш їм усе, що можеш. Якщо переймаєшся їхньою