Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Обійшлося. Все ж тут не там, інші звичаї і традиції. Сам застрибнув. Стремено, щоправда, притримали. Магічну палицю теж принесли... на витягнутих руках. Гастінгс особисто передав. І з явним полегшенням. Аж спітнів бідолаха.

— Чекаємо на вас з нетерпінням, мілорде…

— Чекайте…

Шлях назад зайняв приблизно півгодини. Якраз вистачило, щоб остаточно заспокоїтись і усвідомити те, що сталося. А огляд щита тільки затвердив невиразний здогад. Ні на барельєфі, що зображав русалку, ні на самому дзеркалі, вогняні снаряди барона не залишили ані найменшого сліду. Навіть кіптяви.

— Так, значить… — промимрив я, дивлячись у лукаво примружені очі русалки. — Ну, звісно… Що може вогонь зробити воді? Тим більше, цілому ставку.

Русалка посміхнулася.

— Дякую… Більше додати нічого.

Барельєф на щиті промовчав у відповідь. До речі, недоробка. Треба буде спитати у мага, чи не можна зворотний зв'язок налагодити? Набагато зручніше. З талісманами такої сили, як «Посмішка» та «Гладь» краще підтримувати дружні стосунки, помилка собі дорожче встане. Особливо якщо у них жіноча сутність. Я з живими дівчатами спільну мову і то важко знаходжу. А хоч якесь спілкування може полегшити мені життя. У всякому разі, на гучне пирхання або невдоволене сопіння набагато простіше реагувати, ніж вишукувати ознаки невдоволення чи образи у погляді та міміці.

Біля воріт замку мене зустрічав поки що єдиний, а тому незмінний вартовий. Малюта. Кіраса та шолом надраєні до дзеркального блиску. У руках алебарда. Ну, правильно. Куди солідніше звичайної піки виглядає.

— Доброго здоров'я, ваша високосте.

— І тобі не хворіти…

Відповів… А чому б і ні? Якщо жителів у королівстві, раз-два й усе. Ось коли почну плутатися в іменах та посадах, тоді й ніс задирати стану.

— Ваша високосте… дозвольте запитати.

Кінь добре виїжджений, зупинився, як укопаний, від одного лише руху вуздечки. Я глянув на стражника. Поглядом дав зрозуміти, що слухаю.

— Цеє… я чув, що землі навколо млина, що згорів… — показав рукою вниз. Звідси сліди згарища були як на долоні. — Тепер ваші ...

— Мої. А що? Хочеш залишити службу та господарством зайнятися?

— Я ні… — він так енергійно замотав головою, що навіть шолом трохи змістився. — Батько мій… і брати… Вони у графа Шарова наділ орендують. Але землі там — від межі до межі жорна можна докинути. Та й погана ділянка… Піску багато. Урожай, ледь-ледь кінці з кінцями звести. Якби ваша високість дозволила їм сюди перебратися, і хоч трохи лісу на будівництво виділили... Вони б усю ниву розорали. Працьовиті…

Гм… Чому ні? Сільське господарство теж піднімати доведеться. Хоч і не хлібом єдиним живе людина, але і без нього ніяк. А якщо вже зазивати селян, то краще з таких, що й самі хочуть.

— Добре. Днями повернеться Лавр Тулій із поповненням. Скажеш капітанові, що я дав тобі вільне. Сходи додому, поговори з рідними. Якщо думають так само, як і ти, нехай переселяються. Даю дозвіл. Скажи ще, що якщо прийдуть просто зараз, то допоможу облаштуватись. Скотину прикупити... коня, корову... Тільки щоб працювали справно. Ну, це Аристарх потім із головою роду обговорить. Коли договір підписуватимете.

— Дякую, ваша високосте.

— Спасибі на хліб не намажеш. Головне, щоб засіки зерном були повні. Отоді всім добре буде.

Загалом, залишив стражника щасливим і сповненим почуття власної значущості… від спілкування з самим принцом.

Біля самих сходів у палац спритно спішився. Виявляється, моє тіло і цим умінням володіло. Хоча я сам, у минулому житті, тільки з кузова бортової вантажівки зістрибував. От і добре. Сподіваюся, на сьогодні я усі державні справи розрулив? Можна і відпочити, після праведних трудів. Що там Іван Васильович про безкоштовне молоко для царів казав?

— З поверненням, мій принце...

Угу… Згадай чорта, він тут же й вискочить. Жодної хвилини спокою.