Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

На моніторі терміналу спостереження скажено танцювали різнобарвні вокселі. Вона не могла бачити, яке саме зображення вони утворюють, але рухаючись за піснею, вже відчувала, як падає перепона, що захищала лоялістів. Як Вогняний вампір, жахлива, вируюча жаром куля, поволі влітає у вузький простір коридору; як ламаються й вигинаються переділки під тиском його гравітації, як з короткими спалахами він поглинає енергію пострілів.

Вогняні вампіри не могли повноцінно існувати в цьому середовищі. Їм тут бракувало температури, густини, матерії, яку б вони перетравлювали, подовжуючи своє нескінченне горіння. Але вони від початку не належали цьому всесвіту й проникали сюди крізь інші шари. Навіщо вони це робили та що саме шукали, напевне не міг сказати ніхто. Декотрі на початку навіть сумнівалися, чи вони взагалі є істотами, більше того — розумними. Але ті, хто мав відповідний допуск, щоб читати звіти про Венеріанський інцидент, таких сумнівів не мали. Навпаки — розуміли, що на Венері людство зустріло, мабуть, найнебезпечнішого свого ворога в цій системі.

Вогняні вампіри не були бойовими машинами, але сама їхня природа робила їх майже невразливими для традиційної зброї людства. Це була загроза, схожа на ту, з якою зіткнувся Дзіпанґ у перших боях з військовими флотами мі-го. Різниця полягала лише в тому, що вампіри не мали флоту, не мали великих кораблів і, здавалося, були прикуті до Венери та Меркурія, їхніх головних колоній у цій системі.

— Вітаю, — промовила Брідж. — Корабель ваш.

Вона з відстороненою цікавістю спостерігала за резонансом ритуальної агонії, що стрімко поширювалася третім сектором. Вона могла б згадати, що там зібрався увесь вищий офіцерський склад, якому пощастило пережити ефектну появу Фхатаґви на адміральському містку. Можливо, десь там зараз зводив порахунки з життям її колишній очільник Євген Кемідов. Незважаючи на менш ніж десять відсотків органічного тіла, цей дідуган відчував страх так само, як і будь-який по вінця повний м’яса цивільний, — Брідж се добре знала.

— Ще не наш, — всміхнулася Боген. — Ми лишень позбулися паразитів. Тепер настав час братися за саму звірюку…

На думку Брідж, робити такі заяви було трохи зарано. Вона бачила чотири незалежні чинники, які впливали на загальну невизначеність системи. Кожен із них наразі перебував у власній суперпозиції — і кожен не поспішав колапсувати. Хоча вони й не могли спостерігати одне за одним (таке спостереження порушило б принципи невизначеності, чи не так?), проте уважно досліджували загальні зміни, намагаючись за сукупністю непрямих ознак визначити напрям свого подальшого руху.

Власне, Брідж була одним із тих чинників. І, здається, в коливаннях та резонансах навколо себе вона відчула, як хтось із четвірки робить свій перший крок.

Рожево-блакитні векселі на моніторі заметушилися, складаючись у зображення.

— Іво, — на чорному, потрісканому обличчі Вукміра парувала, спікаючись, чужа кров. — Я з моїм загоном висуваємось у сектор тринадцять.

— Якого бі… — почала була та, але Брідж урвала її, до хрускоту в зубах стиснувши щелепи. Здається, Вукмір не помітив цього.

— Фатаґва, — скрипуче проголосив він. — Через палаючого він сповістив мені це. Там тільки-но дезінтегрували трьох. А до того в дев’ятому — ще одного. Хтось розібрався з чотирма Вогняними вампірами…

— Відпусти, потворо, — видихаючи холодну пару, просичала Боген перед запечатаним люком.

— Ні, — хитнула головою Брідж. — Хай іде. Ти все одно його не зупиниш, любистку. Не зупиниш того, що має розпочатися.

— Цю перепону тобі все одно не подолати! Ти здохнеш тут! Як і твої посіпаки! Здохнеш!!! — загорлала Боген, із силою вдаряючи головою в теплу, пружну поверхню люка. Вона билася ще й ще, аж доки кров не залила обличчя. Холодна кров.

Брідж уже не слухала її. Було надто тяжко дослухатися, розрізняти слова. Її увага, її сили зараз були спрямовані на те, щоб утриматися, не втратити відчуття власного Я. Вампір, який клубком оскаженілих від люті змій бився й пручався в її тілах, відчував, що вона слабшає. Відчував і боровся ще несамовитіше. Щоб стримати вампіра, потрібно було брати від пісні, але що більше Брідж брала, то менше її самої лишалося.

Ні. Треба триматися. Щосили. Ще трохи. Зовсім недовго…

V

Мілош Вукмір не вірив у безсмертя. Навіть якби й вірив, навряд чи забажав би його. Кому може бути цікавим стерильне, вихолощене життя, життя, де постійно є другий шанс? Загроза помилки — незворотної, ба навіть фатальної — ось що було для нього сіллю існування. Він зростав у імперському Танжері, місті, ледь не на чверть заселеному терранами, і якщо це місто було лише на чверть таким, як міста на Террі, то Вукмір, напевне, не відмовився б їх відвідати. Танжер був притлумлений, пригнічений, сповнений порожніх ритуалів, вуличних віщунів та вдягнених у золоті фелони речниць вишньої волі. Дуже зручний світ, що підвищує цінність будь-якої самостійної дії — бо майже не передбачає таких. Нова Імперія цілком будувалася на іконах минулого, вихвалянні дідів, що воювали за мир і волю, за вишні цінності; на перемогах і досягненнях, що постійно належали комусь іншому, геть несправжньому, підробці, зліпленій настільки недбало, що повірити в неї міг тільки викінчений ідіот… Це був світ двоєдумства — зовнішнього поклоніння здобуткам і подвигам і потаємного розуміння того, як усе влаштовано насправді. І це розуміння, своєю чергою, було такою ж підробкою, тільки для трохи допитливіших. Це був світ зовні монолітний, але сповнений розколин та прихованих закутнів — такий, що найбільшою мірою імпонував Вукміру. Там, де істина міцно перепліталася з оманою, утворюючи химерний лабіринт з напівтіней та сутінків, він блукав, безперервно кидаючи виклик усім та всьому.

Чи хотів він повернення Хазяїв-з-Югготу, як хотіла того Боген та подібні до неї? Вукмір, звісно, за часів влади мі-го ще не народився на світ, але те, що знав про неї, здавалося йому неймовірно нудним. Хазяї тільки на словах були хазяями. Насправді ж їм було зовсім байдуже до своїх рабів, і ті робили все, що їм заманеться. У цьому сенсі саме террани були справжніми хазяями — передовсім вони намагалися влізти тобі в голову, а як влізали, розпускали там свої метастази, невідворотно перетворюючи мозок на злоякісну пухлину. Це був правильний підхід, тільки так і треба було діяти, бо зусібіч оточений ворогами, ти навряд чи матимеш час зрозуміти, звідки прилетить наступний удар. Тут допоможе тільки глуха, ешелонована оборона — від планетарних орбіт до свідомості окремого громадянина. Але на мікрорівні це все перекручувалося, перетворюючись на суцільний сюрреалізм. Відкидаючи п’ять сторіч влади грибів, террани й досі чіпляються, ба навіть плекають ту прадавню поразку й те приниження. Досі вибудовують на ньому свою історію