Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

в майбутньому, ні в теперішньому. Кому на все насрати. Настя каже, давай усе погане забудемо. Я все погане забув. Вона намагається покласти мене поруч себе, але я легко забираю руку й запитую: Настя, чого ти прийшла? Її хитрі, хтиві очі відразу перетворюються на два холодних кристалики, вона відводить їх на стінку, і по виразу обличчя бачу, що напружено думає. Здогадуюся, що почнеться далі. Кілька хвилин Настя буде показувати «кому», обмірковуючи, яким чином краще на мене подіяти: тиском, суперечкою чи вдаваною жалісливістю. Якщо я піддамся і з нею пересплю, то себе не поважатиму. Тобі треба йти — кажу їй, і виходжу з кімнати. Тиняюся общагою, заходжу до знайомих, розпитую про справи, на півгодини зависаю в кімнаті Хо-хо, потім спускаюся на 4-й поверх і стукаю до Ковінька. Він позіхає, тримаючи підручник польською мовою із теорії літератури, запрошує до кімнати, яка служить йому за кухню. Настя довго не чекатиме й піде. В Ковінька п'ю чай із грінками, триндимо про літературу, Тувіма і Лєхоня. Він каже: от, Лєхонь, наприклад, за життя модний був шнурок, а тепер... скромний поетик середньої руки, бачиш, яка небезпечна і брехлива слава. Да, слава — для недоношених дешевок. Ковінько запрошує на вечір до себе пиячити, можна прийти з кобітою; хихикає, що жінка з малим іде в Київ до родичів, з'явиться аж через два-три дні. Я кажу йому, старий, виручай, треба терміново поїхати в Тернопіль, а з бабками — голий вася. Ковінько морщиться, чухає голову, неохоче йде в іншу кімнату і невдовзі повертається.

«Багато не дам, сам розумієш...»

«Мені тільки в один бік».

Я дякую, обіймаю, кажу, що страшенно виручив. Він перепитує, чи ввечері прийду. Да, обов'язково. Повертаюся до себе. Насті нема. Вона навіть застелила ліжко, значить, покидала кімнату у врівноваженому стані, хоча тут міг бути повний розгардіяш, якби в неї впала планка. Здається, цю історію закрито. Як і кілька інших буде закрито. Життя без історій — найкраще. Мотузка суха. Я готовий зайнятися Валєриною машиною. Після вечері з Юлею і Декою збираюся. Дека поривається йти зі мною: хоча би постою на стрьомі. Не заперечую. Я впевнений, що Валєра приїздить до Ліди й свою машину ставить біля її подвір'я. Дека каже, що Ліда здогадається, чиїх це рук робота. Так і буде, зітхаю, інакше я не можу. Він пропонує підпалити машину біля ресторану «Полісся», де ніхто нічого не запідозрить, оскільки крутелики між собою воюють. Це більш ризиковано, але можна спробувати. З общаги ми виходимо з інтервалом у п'ятнадцять хвилин, аби на вахті не привертати увагу. Мене не помітили, а Деці вахтерка вручила листа з Чернігова від однокласника. Спершу я хочу йти відразу до будинку Ліди, бо машина може стояти там. Ми пробираємося ассирійськими кварталами й виходимо на Гоголівську біля Всіхсвятської церкви. Дорогою я страшенно переживаю і швидко курю, в голову лізуть думки про найгірше. В Лідиному провулку машини немає. Ми прямуємо до «Полісся», але біля ресторану стоїть тільки «дев'ятка» і жодної іномарки. Я нервую, а Дека мене заспокоює, що терпіння винагороджує. Шукаю місце, де можна було би затаїтися і спостерігати за рестораном, але, як на зло, бути непримітним нема можливості, а зайвий раз світитися неохота. Хвилин десять ми стовбичимо в тіні будинку навпроти, куримо та розмовляємо, ніби двоє приятелів, які випадково зустрілися. Повітря холоднішає, в мене замерзає ніс. До ресторану під'їжджає світла іномарка, з неї виходить незнайомець із двома дівахами, вони регочуть на цілу вулицю і по сходах підіймаються до входу. «Сьогодні не пощастить, — кажу Деці, — повертаємося». В общагу бредемо мовчки. Мене гнітить передчуття, що пошуки машини того мудака триватимуть довго. Поки його не покараю, в Тернопіль не поїду. В кишені куртки пальцями кручу мотузку, відчуваю презерватив із селітрою, порохом і сіркою, так хочеться чимшвидше застосувати цю біду і подивитися, що з цього вийде. Коли заходимо до общаги, я кажу Деці, що погано почуваюся і піду спати. Він каже «ок» і прощається.

Тільки-но він підіймається на дев'ятий поверх до Юлі, я швидко біжу по сходах униз. Нікого не треба вплутувати у власні справи. Я знову виходжу з общаги, вахтерка каже, щоб до одинадцятої повернувся. Підвалюю до «Полісся», де машин побільшало, але Валєриної, здається, нема. Чуйка підказує, що він має бути в Ліди. Тихо заходжу в її провулок, очі спершу важко звикають до темряви, проходжу вглиб метрів двадцять і раптом помічаю темний силует машини. Сумнівів нема. Підкрадаюся, мацаю капот — гарячий, мабуть, тільки-но приїхав. На задньому лівому крилі знаходжу кришку, яка ховає доступ до баку, дякувати Богу — на ній нема замка, інакше б довелося зламувати викруткою, яку на всяк випадок я позичив у Ковінька; не знати, що б і з цього вийшло. Я одягаю на правицю целофановий пакет і відкручую кришку. Пахне бензином. З кишені дістаю свій «пристрій», розмотую мотузку і проштовхую кінець із презервативом у бак, відчуваю, як презерватив плюскається в бензин. Швидко розтягую мотузку на її довжину, клацаю запальничкою. Вогник спалахує, і я починаю так панікувати, що в мене аж трусяться руки, не можу запалити мотузку. Мій «бікфордів шнур» легко займається, потріскує і сичить. Я кидаю його і стрімголов біжу в напрямку Покровської церкви. Пробігаю метрів шістдесят, а може, й сто, але нічого не чути. Біжу далі, розчаровано нарікаючи на себе, що нічого не трапиться. Раптом лунає вибух. Навіть не оглядаюся, перебігаю дорогу й пірнаю у двори житлових будинків. Неподалік на лавочці грають на гітарі, я тримаюся затінку під самим будинком, оминаючи місця, освітлені ліхтарями. В мене так тремтять руки, що я змушений ними бгати одна одну. Головне — уникати великих вулиць. Треба чимшвидше перейти Остер через один із мостів.

Біля старого універмагу, поки нікого не видно, швидко перебігаю вулицю і ховаюся під тінями дерев із заднього входу Будинку культури. Раптом помічаю міліцейську машину, що їде до Покровської церкви. Мабуть, Ліда їх уже викликала. Підкрадаюся до Гоголівської, аби перейти її та повз Всіхсвятську церкву податися провулками приватного сектору в напрямку університету й общаги. Як на зло, з боку центральної площі котиться самотній велосипедист, і я змушений чекати, поки той не проїде. Перебігаю Гоголівську. Боюся оглянутися. До набережної добираюся перебіжками, від дикої задишки відхаркую мокроти, неприємно коле в боці. Тільки не панікувати. По вулиці іде