Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

найнеобхіднішого… Ніби це намет простого солдата… Так, саме так вона й сказала… А одного разу навіть засперечалася з своїм братом Гортензієм… ти його знаєш?.. Вона доводила йому, що розпочата тобою війна справедлива і, якщо боги дійсно керують справами смертних, ти переможеш остаточно.

— О божественна Валерія! — ледве чутно прошепотів Спартак, збліднувши і тремтячи від хвилювання.

— А вона така нещасна, я це знаю, — вела далі дівчина. — Я часто заставала її заплаканою… і часто чула, як тяжко вона зітхає… Але чому вона так тяжко зітхає й плаче, я не знаю… і навіть не можу здогадатися… Може, тому, що посварилася з своїми родичами… чи за покійним чоловіком… Та навряд, щоб тому… Одним словом, не знаю… Єдина її втіха — це донька Постумія… Яке це чудове і миле створіння!..

Спартак глибоко зітхнув, крадькома змахнув долонею сльозу, рвучко пройшовся по намету і, щоб змінити розмову, спитав Мірцу:

— А скажи мені, сестричко, чи ти чула що про Марка Валерія Мессалу Нігера, двоюрідного брата Валерії?.. Ми зустрічалися… бились… я його поранив… але ми дарували йому життя… Чи не знаєш ти часом, він одужав?

— Одужав, одужав!.. До нас дійшла чутка про твій великодушний вчинок… І Валерія з слізьми вдячності благословляла тебе, коли Гортензій приїхав розповісти про це у віллу в Тускулі, де ми жили… Після смерті Сулли майже рік вона жила в своїй тускуланській віллі.

Цієї миті на вході до намету з'явився гладіаторський декуріон і сказав вождеві, що молодий воїн, який щойно прибув з Рима, неодмінно хоче з ним поговорити.

Спартак вийшов на преторій — так звалася площадка перед його наметом. Через те що табір гладіаторів був збудований за римським зразком, то намет Спартака стояв на підвищенні, і перед ним було залишене вільне місце для військового трибуналу, — місце, яке римляни називали преторієм.

Вийшовши з намету, Спартак побачив не юнака, як йому доповіли, а підлітка років чотирнадцяти, в повному, надзвичайно красивому і багатому озброєнні.

Його плечі і постать майже до колін облягала срібна кольчуга з дрібних кілець, Прикрашений золотими бляшками поясок оперізував гнучкий стан хлопчика поверх панцира. Ноги були вкриті залізними поножами, зав'язаними ззаду шкіряними ремінцями. На правій руці був залізний нарукавник, а на лівій висів невеличкий бронзовий щит, круглий і легкий, на опуклій поверхні якого були зображені рельєфні фігури і чудові візерунки. Замість перев'язі з правого плеча на лівий бік спускався масивний золотий ланцюжок, на якому висів невеличкий легкий меч. Голову хлопця покривав срібний шолом з золотою гадючкою ззаду, а з-під нього вибивалися кучері надзвичайно тонкого рудого волосся, що обрамляло гарненьке, зовсім дитяче, біле, мов алебастр, личко. Великі, кольору морської води мигдалевидні очі яскраво блищали і надавали цьому невинному женоподібному обличчю виразу сміливості, рішучості, що мало пасував до тендітної постаті хлопчини.

Спартак здивовано подивився на хлопця, потім глянув на декуріона, ніби питаючи його, чи це той воїн, який хотів з ним говорити. Декуріон ствердно хитнув головою, і Спартак здивовано спитав хлопця:

— То це ти хотів мене бачити?., Хто ти такий?.. Чого хочеш?

Обличчя хлопця враз почервоніло, потім зблідло, і після короткого вагання він твердо відповів:

— Так, я, Спартак, я.

Потім, трохи помовчавши, додав:

— Ти мене не впізнаєш?

Спартак вдивлявся в чарівне тендітне обличчя, шукаючи в пам'яті якого-небудь спогаду, натяку, і відповів:

— Справді… здається… я десь тебе зустрічав… але де і коли?..

За цими словами настала мовчанка. Потім Спартак спитав хлопчика:

— Ти римлянин?

Хлопець заперечливо похитав головою, якось дивно посміхнувся і відповів:

— А твоя пам'ять не така сильна, як твоя рука, Спартак.

Ця усмішка і слова ніби спалахом освітили пам'ять фракійця.

— О… чи це можливо?.. Присягаюсь Юпітером Олімпійцем! То ти?..

— Так, це я, Евтібіда, — відповів хлопець, вірніше дівчина, бо перед Спартаком справді стояла переодягнена гречанка. — Хіба я не була рабинею? Хіба я не бачила, як моїх рідних теж погнали в рабство? Хіба я не втратила батьківщини?..

Дівчина говорила з страшним гнівом і силою, але останні слова ледве розбірливо прошепотіла.

— Я тебе розумію… розумію, — сумно промовив Спартак і подумав, напевно, про свою сестру.

Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, додав:

— Але ти квола жінка, яка звикла до життя, повного затишку й насолод… До чого ти придатна?.. І що ти хотіла б тут робити?

Дівчина вмить стрепенулася від гніву.

— Он як! — гукнула вона з такою силою, якої, здавалось, не можна було чекати від цієї слабосильної істоти. — Аполлон Дельфійський, просвіти його розум!.. Він нічогісінько не розуміє!.. Ах!.. Присягаюся Фуріями-месницями!.. Та кажу ж тобі, що жадаю помститися за мого батька, за моїх братів, за мою поневолену вітчизну, за мою юність, за моє сплюндроване життя, приречене на вічну ганьбу!!! І ти ще питаєш мене, що я зможу робити у вашому таборі?

Обличчя дівчини стало таким лютим, її прекрасні очі були такі страшні й гнівні, що Спартак, зворушений її незвичайним завзяттям, відчув себе майже винним. Він простяг дівчині руку і сказав:

— Ну, нехай буде так… Залишайся в таборі. Бери участь у наших походах, наскільки зможеш, воюй разом з нами… якщо вмієш битися…

— Я вмію все… чого тільки захочу, — рішуче насупивши брови, відповіла дівчина і гаряче потиснула руку Спартака.

Та цей дотик в одну мить ніби загасив усе її завзяття й мужню силу. Вона раптом зблідла, затремтіла, відчула, що коліна її згинаються, і мало не знепритомніла. Фракієць схопив її за другу руку і не дав упасти.

— Що з тобою?.. Чого ти хочеш?.. — спитав він.

— Цілувати твої руки, твої славні руки, доблесний Спартак, — глухо прошепотіла вона, притулившись до нього і вкриваючи його руки палкими поцілунками.

Ніби хмара затьмарила очі великого полководця, він відчув, як кров раптом закипіла в його жилах і вдарила в голову. Спартак мало не схопив дівчину в обійми, але отямився від цього хвилинного запаморочення, швидко висмикнув руки з рук дівчини і, відступивши на крок, суворо промовив:

— Дякую тобі, хоробра жінко, за захист справи пригноблених… Дякую за прояв почуття до мене… Але ми хочемо знищити рабство і насамперед повинні самі відмовитись від усяких рабських вчинків.

Зніяковіла, присоромлена Евтібіда стояла мовчки, похнюпивши голову. Гладіатор спитав у неї:

— До якої частини нашого війська хотіла б ти приписатися?

— З того дня як ти підняв прапор повстання, цілими днями я навчалася фехтувати і їздити верхи… Сюди я взяла з собою трьох верхових коней, — відповіла гречанка. Потроху оволодівши собою, вона знову підвела на Спартака очі. — Я хотіла б