Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

тінях брів. — Чого репетуєш?

— Я хочу додому, на волю! Де цар?

— Іч, який швидкий? — насмішкувато буркнув дружинник, підморгуючи волохатою бровою. — А чого ти сюди поперся? Нащо зачепив павутину царську? Ге? А тепер пищиш, як муха в павукових лапах. Терпи, терпи! Згадають тебе, прийдуть, покаєшся… гляди — випустять тебе!..

Зореслав одвернувся, сів у куточку льоху. Гидко й нестерпно було слухати їдкі речі дружинника. Краще мовчати й чекати. Не показувати страху перед царськими холопами. Краще смерть, аніж приниження перед нікчемними людцями, котрі забули, що таке воля!

Десь здалека почулися притишені звуки гусел, гомін людей, схвальні крики. Хлопець прислухався.

— Боян співає, — сказав дружинник, зазираючи у віконечко. — І мені кортіло б послухати, та ба, ти на мою голову десь узявся, треба сторожити. А вечір нині любий, тихий, таємничий.

— А який вечір? — здивувався юнак.

— А купальський. Дівчата й хлопці гулятимуть, віночки на воду пускатимуть. Веселощів — до рання!

Дружинник одійшов, про щось гомонячи зі своїм товаришем. Зореслав охопив долонями голову, затужив. В таку казкову ніч сидіти під замком! А міг би з Миросею гуляти понад Словутою, показувати їй улюблені місця, розповідати про те, як водяники граються на викрутнях, чекаючи необачних плавців, про зеленооких русалок, що гріються проти місяця, співаючи журливих пісень, про зоряних дітей, які прилітають на землю у великі свята, щоб побавитися з людськими дітьми, погойдатися на вербовому гіллі.

Мелодія гусел гучнішала, глухуватий голос Бояна чітко карбував слова жартівливої пісні:

Жив на світі хлопець, З усього сміявся, Нічому на світі Він не дивувався.
Грім у небі грякне — А йому байдуже. Людям вельми страшно, А йому — не дуже!
От схопили хлопця Воріженьки люті Кинули до ями, Закували в путо.
Він собі сміється Він собі регоче Навіть у неволі Сумувать не хоче.
Повели хлопчину Голову рубати — Він собі жартує У руках у ката.
— Ой ти, кате, кате, Мій коханий друже! Головне — то жарти, Голова — байдуже!

Пісня скінчилася, почулися сердиті вигуки дружинників: «Іди, йди геть, Бояне! Не велено співати попід вікнами царевими. Горевій нездужає, звелів гнати тебе геть!»

Запанувала тиша. Тільки чути було десь в куточку, як шарудять миші. Зореслав замислився: що означає химерна пісня співця? Не інакше, він її заспівав для мене. Щоб не боявся… А чому б то? Ждати визволення?. Від кого? Хіба, може, батенько разом з Бояном щось придумають?..

НАДІЯ

Мирося надвечір знайшла Зорулю, потягла її в темний закуток, почала палко нашіптувати:

— Все вирішено. Боян добру раду дав. Визволимо коханого, а тоді нехай цар кусає лікті. А ти, Зорулень-ко, щось зроби з отими дурнями-чатовими…

— А що я з ними вдію? — розгубилася Зоруля.

— Поведи на гульбище. Купальський же вечір! Чару добру хай вип’ють…

— Невже так закохалася, Миросю? — здивувалася Зоруля.

— Навіки! — палко обняла подругу царівна.

— Дивися, щоб не сталося горя з тим коханнячком. Дочка царська і пастух…

— Він мій цар і володар! Як побачила — світ вогнем зайнявся. А як побула з ним у гаю — душа моя за хмари полетіла!

— От бачиш, — опасливо мовила Зоруля, — кажеш, що світ вогнем зайнявся… Може, він перелесник!

— Коли перелесники такі, — крізь сльози прошепотіла Мирося, — хай забирають мене до себе. Нащо мені оці п’яні воєводи, оці дурні прислужники царські, що випрошують затишного місця у мого батечка? Зореслав один зупинив навалу ворожу, я сама бачила! Оце герой, лицар! Оце Яр-Див!

— Годі, годі! — по-материнському буркотіла Зоруля. — Кудкудачеш, як курка над яйцем! Розхвалилася! Вже йду, йду…

Вона, скрадаючись, пробігла переходами вежі, царівна — за нею. Чатові, почувши кроки, насторожилися, невдоволено гукнули:

— Хто вештається?

— Я, — грайливо одвітила Зоруля, з’являючись із-за стіни.

— А, Зоруля, — вспокоївшись, позіхнув дружинник. — Чого бродиш увечері? Чом не гуляєш?

— За вами прийшла, — всміхнувшись, мовила дівчина.

— Як то за нами?

— А Купала ж нині. Вже дівчата й хлопці збираються на кручах. Огні запалять. Весело буде — страх!

Дружинник смикнув себе за вуса, перезирнувся з товаришем, той облизався, журливо похитав головою.

— Гм. Воно б і нам не завадило… ківш меду перехилити… Так поставили ж нас, чатувати треба…

— Для якого б то дива? — удавано здивувалася Зоруля.

— Пастуха ж сторожити.

— Так він же замкнений.

— І то правда, — зрадів вусатий дружинник. — Не чаклун же він? Грати товстелезні, не перегризе…

— То ходімо ж. Бо вже палять вогні. Ой весело буде!

Дівчина схопила вусатого воя за руку, потягла до виходу. Другий чатовий глянув їм услід, махнув рукою і кинувся доганяти їх, бурмочучи на ходу

— Як втече — то й з-під варти втече. А як не втече — то і так не втече. Піду і я, може, десь моя доля вінок