Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

своїх чаюваннях, як писала потім у своїх мемуарах, для яких ці чаювання були якоюсь генеральною репетицією, першим читанням уголос у тісному колі. А ось у товаристві, яке маркіза де Вільпарізіс силкувалася з допомогою своїх родовитих близьких зацікавити, засліпити, прикувати, у змішаному товаристві Кот-тарів, Блоків, відомих драматургів, істориків Фронди — за браком великого панства, яке її обминало — вона знаходила все, що було їй потрібне: рух, новину, розривки, життя; ці люди підносили престиж її салону (варті того, щоб зводити їх іноді з дукинею Ґермантською, хоча це все були люди їй незнайомі): завдяки їм у неї обідали чудові люди, які цікавили її своїми роботами, у неї вдома ставилися комічні опери та пантоміми під орудою самих авторів, їй залишали ложі на цікаві вистави.

Блок намірився йти собі. Привселюдно він заявив, що пригода з перекинутою вазою — то пусте, а потихеньку говорив інше і вже зовсім інше думав. «Якщо ти не маєш вимуштруваної служби, яка вміє так поставити вазу, щоб та не обливала і не калічила гостей, то пощо ману пускати всією цією пишнотою», — цідив він крізь зуби. Блок належав до тих дражливих і «нервозних» людей, які важко переживають допущені зі свого боку незграбності, але не вважають себе винними, і ці переживання псують їм цілий день. Він лютився, оскаржував увесь світ, казав, що ноги його більше не буде в салонах. Нині йому була потрібна якась розрада. І тут, на його щастя, маркіза де Віль-парізіс утримала Блока. Чи то вона не знала про настрої своїх приятелів, уже захоплених хвилею антисемітизму, чи то з не-уважности, але вона не рекомендувала його присутнім. А Блок, мало оббутий у світі, гадав, що на прощання йому слід ввічливо, але холодно всім уклонитися; разів з кілька він кивнув, уткнувшись бородою в комірець, й очужіло та невдоволено зиркнув на кожного крізь пенсне. Але маркіза де Вільпарізіс його перейняла; вона хотіла з ним ще перебалакати про п’єску, яку мали в неї грати, до того ж не бажала відпускати його, не преміювавши знайомством із маркізом де Норпуа (до речі, її дивувало, що маркіза й досі ще нема), хоча це преміювання було тепер не потрібне, бо Блок уже поклав собі намовити двох співачок, про яких розповів хазяйці, проспівати в неї дурно, для реклами, бо її раути збирали вершки товариства. Він запропонував запросити ще й трагічну актрису, «яснозору, гарну, як Гера», наділену хистом пластично передавати те, про що йдеться в тій поезії у прозі, яку вона читає. Але маркіза де Вільпарізіс, почувши її прізвище, відмовилась від неї тільки тому, що то була приятелька Робера де Сен-Лу.

— У мене добрі новини, — шепнула вона мені на вухо, — я певна, що все це у них зависло на павутинці, вони от-от розійдуться; попри те, що тут зіграв ганебну ролю один офіцер, — додала вона. — Роберова родина дише лихим духом на князя Боро-динського за те, що той на прохання стрижія відпустив його до Брюґґе, і винуватить його в потуранні безецному зв’язку. Мабуть, це несосвітенний мерзотник, — кинула маркіза де Вільпарізіс із виглядом ображеної цноти, якого вміли прибирати навіть найбільші бахурі з Ґермантів. — Мерз-з-зотник, мерз-з-зотник, — приказувала вона, розтягуючи через потрійне «з» слово «мерзотник». Чулося, що вона не вагається щодо того, що князь Бородинський виступає «третім» у всіх Роберових оргіях. Обличчя її посуворішало, коли вона заговорила про цього страшезного капітана, величаючи його з іронічною емфазою: «князь Бородинський» як жінка, для якої імперія ламаного шага не варта. Та що ґречність стала другою натурою в маркізи, то суворий вираз змінився лагідною усмішкою, адресованою мені, та механічними моргами, наче ми з нею якісь спільники.

— Я люблю Робера де Сен-Лу-ан-Бре, — сказав Блок, — хоча він і диявольська худобина, люблю за те, що він напрочуд добре вихований. Я дуже люблю вихованих людей, це така рідкість, — тягнув він, не здогадуючись (бо сам був напрочуд зле вихований), як разять його слова. — Зараз я наведу вам приклад, як на мене, вельми показовий, приклад того, що він доброго батька дитина. Одного разу я побачив його вкупі з одним молодиком, коли він уже сідав на свій ридван із чудовим обіддям, надівши сам блискучу збрую парі коней, вівсяників і ячмеників, яких не треба було поганяти замашним бичем. Він нас познайомив, але я не дочув, як звати того молодика, бо ми ніколи не чуємо, як величають тих, із ким нас знайомлено! — додав Блок, сміючись: то був жарт його батька. — Де Сен-Лу-ан-Бре тримався просто, не піддобрювався до молодика, не виказував ознак збентеження. А через кілька днів я випадково дізнався, що той молодик — син сера Руфуса Ізраельса!

Кінець цієї історії не так вразив гостей, як її початок, бо ніхто її так і не зрозумів. Справді, сер Руфус Ізраельс — для Блока та його батька особа майже королівського коліна, перед якою Сен-Лу мав би трепетати — Ґермантам бачився парвеню й чужоплемінником, толерованим у світі, та й годі, і приязню з ним нікому не спало б пишатися, ба, навпаки!

— Мене просвітив, — сказав Блок, — вірник сера Руфуса Ізраельса: він друг мого батька, людина просто казкова. Прецікава особа! — додав він із тією безповоротністю і з тією надпо-ривністю, з якою ми доводимо щось не наше, а запозичене.

— Скажи-но, — стиха озвався до мене Блок, — які статки в Сен-Лу? Ти ж розумієш, що мені це потрібно, як торішній сніг, та мене це обходить лише з бальзаківського погляду, розумієш? І чи знаєш ти, як вони розміщені: у французьких паперах, у закордонних, у землях?

Я не міг тут йому прислужитися. Облишивши зі мною шушу-катися, Блок на ввесь голос попросив дозволу відчинити вікна і, не чекаючи на відповідь, рушив на світло. Маркіза де Вільпарізіс зупинила його, мовлячи, що в неї застуда.

— Хіба свіже повітря зашкодить? — спитався Блок, розчарований. — Надворі ж тепло!

Засміявшися, він обвів поглядом гостей, ніби шукаючи підтримки у своїй змажці з маркізою де Вільпарізіс. Серед цих добре вихованих людей він її не знайшов. Глянувши козирем і нікого не запаливши, він погасив свій погляд і споважнів.