Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

ми лежали горілиць.. і довкола на землі не було нікого.. і ми кричали у небо.. ніби моторошне завивання.. виття і сміх.... ми лежали наче на самому дні.. і звідти голосили у небо.. Амаліє.. може, тоді вже у ньому.. в його серці сидів.. згорнувся той торнадо.. і лише чекав свого часу?.. Ми тоді з ним об’їхали усі його рідні гори.. хіба випадково засвітилося оте почиргане рубінове серце у його рідному Вінборні.. де він змалку зі своїм найкращим другом виплекав свій невидимий смерч.. невидимо.. глибоко в серці той носив його.. підносив над гірським проваллям.. м’яко опускав на притрушену глицею теплу землю.. і дивно.. Його серце розірвалось якраз, коли ти спала.. коли прилягла удень трохи подрімати..

На шовковицю сів великий дятел. Як не приглядався, все ж червоної яскравої шапки не помітив. Лише довга чорно-біла спина.. Десь торік якось піднявся небувалий крик і писк.. Старий дятел годував морвами малого — а той весь час пищав і скуб старого.. бо не встигав з гілки хапнути найспілішу морву і запхати дитині в широку пельку.. Батько запросив сина.. пообіцяв, що покаже йому найсолодше в світі дерево.. і тепер батько не забуває дерево і взимку.. Навідується.. піклується — як оно там, у снігу, на морозі.. Єдиний, хто пам’ятає.. Ось він знов прилетів, батько..

Над річкою з того боку стояв у глибокому снігу, ніби Влодзьо Лютий в кашкеті.. але якийсь темний, почужілий.. і дивився на воду.. Було зовсім неясно.. чому він саме там стоїть — у глибокому снігу.. Чи хоче закинути сіті?.. Трохи пізніше з вікна на веранді усе ще видно, як та його темна постать в кашкеті знов з’явилася там — у глибокому снігу.. топчеться.. тягнеться ближче до води — цього разу з довгою сокирою.. А там якраз над водою розрісся вербовий кущ скраю.. над сорочим водопоєм.. І так йому незручно рубати лід довкола того куща.. Може, Влодзьо.. якщо то був він.. хотів розчистити плесо для сороки?.. бо на тому березі він головний господар.. і невідомо, коли і як найнявся служити сороці.. інакше чому б він туди поліз.. Відрубав сокирою крижаний квадрат — а тоді довгою тичкою випихає ту крижину на середину.. в темну течію.. Бо крига лише при березі — а сама річка давно вже темно біжить.. трохи навіть прибула.. А ще кілька днів тому по ній можна було перейти на той берег..

Шибка запітніла.. Чому він обрубує свій берег?.. Це наскільки вражало, що неможливо було дивитися деінде.. Тюлеві густі сіті пропускали мало світла.. треба оком впритул зазирати у нитяні вічка.. а далі крізь росу на віконному шклі.. Вулицею — цим берегом — йдуть кілька чоловіків.. стали.. питають його.. Лютий щось пояснює.. але хіба звідси почуєш? І не вийдеш питати.. якось незручно.. Чого його раптом сьогодні потягло до води?.. мабуть, треба дочекатися ночі.. ніч щось прояснить.. Тепер його берег став рівніший.. Увесь по довжині темний.. там де течія.. і білий — бо на березі сніг.. Але хіба він був не рівний? Ну трохи.. зовсім трохи, довколо того вербового куща була гарна крижана крива.. Чому та кривизна так притягає око того чоловіка на другому березі саме сьогодні? Ледве помітне викривлення у межі між темним і білим.. Що мало означати те виправлення сокирою? Може, найближчі дні чи події? якась зміна.. і треба її сподіватись..

Десь торік Лютого не стало. Він уже на тому іншому березі.. Привид.. я вже його не бачу.. На тому березі усі привиди.. часом нас розділяє лише дощ над річкою.. Краплі наздоганяють у течії одна одну.. більші і дрібніші кола.. Я вже сто літ, як не чую його тата — Міська Лютого.. За річкою — інше життя.. Там, на ґанку, колись затуркотіла його сурма.. а за нею по всій Тисмениці — від Толоки аж до Америки — озвався його духовий оркестр.. Весілля.. і знову танці.. похорон.. весілля.. Зеньо Коцький ще малий вчився в нього на барабанчику.. Зайшла хмара і згасла його сурма.. Усе вже на тому березі.. А якось він, Місько Лютий, приніс на руках молоденьку сарну.. а син Влодзьо був від мене щось на рік молодший.. і вони там, на тім боці, удвох підростали.. Але вже вона красно походжає по саду поміж темних дерев.. Зійде до води — якраз навпроти нашого черпала.. дивиться, дивиться на себе у воді.. гарна темна сарна.. підняла свої очі.. Засурмив Місько здалека — високо-високо зі свого ґанку, обвитого диким виноградом, і вона вже біжить, біжить до нього.. Затихла сурма.. і їх не стало..

Пішли усі.. лишили його хворого.. самого.. Він у вовняних шкарпетках, з перев’язаним горлом навшпиньки пнеться до вікна.. а там сонце і плюскіт маленької осінньої річки.. селезні ганяються за качками і топлять їх поміж листя в крижаній воді.. і він хитається на тоненьких ногах і гарячим вологим чолом припав до шибки і студить свою гарячку.. А там понад річкою летять на обід з хутрової фабрики чоловіки з жінками навперегін.. дзенькають дзвоники на роверах.. миготять хустки, спідниці.. сміх, пара з уст.. а тоді якось усе тихне.. нема нікого.. Він стоїть навшпиньки спиною до другого вікна, і сонце просвічує мочку його розпашілого вуха.. і сльоза одна за одною заливає зір.. і, напруживши худеньку ребристу спину, прислухається, як хтось ззаду торкає його пальцем і кличе пошепки: Олю.. Олю.. але він не повертається.. він припав до шибки і бачить, як блищить жолудь на дорозі і кілька грудок вже лежить на скованій прозорою кригою річці.. і біля великого каменя коло берега проламана відром ополонка.. і звисока починається перший сніг, щораз густіший, густіший, густіший.. і крізь сніг він чує, як зацюкали по кризі сокири.. і кілька чоловіків у кожухах довгими гаками витягають на берег товстезні брили льоду.. складають на сани і відвозять до молочарні.. і з-за спини хтось знову торкає його легенько пальцем і кличе пошепки: Олю.. Олю.. і він повільно повертає голову.. заплющивши міцно-міцно заплакані очі..

Амаліє.. ще задовго,