Читати книгу - "Гілея"

Минуло вже чимало часу, а чабан не повертався. Граф принюхався — залізною тачкою й не пахло. Хотілося пити. Граф знав дорогу до водопою, але ніколи не наважувався вести отару без дозволу чабана. Але якщо його нема, то хто може зупинити Графа? Граф відбіг од отари, підняв голову і голосно звернувся до своєї рідні: «Бе-е! Бе-е-е!»

Все було зрозуміло. Вівці посхоплювалися із землі й почали гуртуватися навколо Графа.

Жук вискочив на горбочок і загавкав:

Ви куди оце зібралися?! По місцях! Ні кроку з місця!»

Бе-е! Бе-е-е!», — кинув клич Граф і пішов у степ, до хутора, до кошар, де на них чекала вода. Чиста, холодна, трошки солонкувата.

«Графе, вернися! — гавкав Жук. — Я пообскубую шерсть на твоїх боках!»

Глухо видзвонювали тронки.

Жук стрілою наздогнав отару, випередив Графа і загавкав на весь степ. Граф не звертав на нього ніякої уваги. Смирні овечки зупинялися в нерішучості на якийсь час, але коли Жук забігав на інший край отари, йшли собі далі. Чабанова гирлига й шапка були вже далеко. Жук не знав, що йому робити: чи бігати за отарою, чи стерегти шапку? Хоч розірвися, оце таке життя собаче. Жук, вибиваючись із сил, гасав навколо отари, але зупинити її не міг. Тоді він підбіг до Графа, присів на задні лапи і вишкірив жовті зуби.

Очі Графа налилися кров’ю, він теж присів і наставив на Жука свої величезні роги. Жук знав їх міць, бо колись був свідком герцю Графа з Виворотом, і тому сховав зуби.

«Ти що, Графе, дурний? — тихо гарчав Жук. — Ти ж розумієш, що я не маю права відпускати вас. Я ж на службі... і шапка чабанова он висить. Будь другом, Графе, не йди. На біса тобі та вода...»

Граф змінив позу і без злоби дивився на Жука.

«Яке твоє собаче діло до мене? — питав Граф. — Ми хочемо води, і ти нас не зупиниш, ми — барани — вперті. Якщо тобі хочеться гавкати, то гавкай на місяць, він скоро з’явиться».

Граф пішов просто на Жука, і той відступив. Зі слізьми на очах дивився він, як ішла повз нього кількатисячна отара, видзвонюючи іржавими дзвониками. Жук повернувся до горбочка, звалив лапами гирлигу, взяв у зуби шапку й побіг на хутір.

Граф торжествував. Він став осторонь, пропускаючи повз себе отару і, впевнившись, що ніхто не відстав, знову очолив чорно-сіро-руду хмару, що стугоніла копитцями по теплому степу.

Біля хутора Граф ще здалеку побачив щось зелене, що стирчало рівненькими рядочками із піску. Зеленого було дуже багато і пахло воно чимсь гіркуватим. Роздумувати було зайвим: хіба можна відмовитися од цих смачних, трошки колючих, віничків?

«Бе-е!» — скомандував Граф і першим забрів у пахучі рядочки.

Чорно-сіро-руда хмара повільно розповзалася по зеленому степу. Після неї залишався тільки розрихлений копитцями пісок...

* * *

— Вода! Вода! — На подвір’я Марини прибіг мокрий як чорт виконроб бурової. — Вода! Є водичка, — уже тихо сказав він і знесилено сів просто на землю.

— Вода! — радісно крикнув Запорожний і вибіг з подвір’я.

Це було наче сигналом. Усі повставали із-за столів і кинулися до бурової. Швидко пішла Марина, а за нею Парамон, Матвій з Ганною і Ольга, Ілько з Танею і Чоботар з Дружиною.

— Вода! — лунало над хутором.

— Тепер врятуємо розсадник! — сміявся Парамон, обнімаючи щасливу Марину.

Із широкої свердловини бив пружний потік води. Пили з відер, з бляшаних консервних банок, просто набирали в жмені... Обливали одне одного, сміялися й плакали.

— Вода!

— Вода-а!

Юрба оточила бурильників, підхопила на руки й підкидала вгору.

— Ура-а!

— Вода-водиченька!

— Запорожного качати!

— Запорожного!

Качали Запорожного і Сторожука, генерала й Карагача...

— Ура-а!

Запорожний вискочив на риштування бурової:

— Спасибі вам, дорогі наші! — дякував бурильника м.

— Пийте на здоров’я! — сміялися хлопці. — Даруємо мам цей артезіан назавжди, Іване Трифоновичу, — сказав виконроб. — Прийміть наш робочий дарунок, щоб росли ваші ліси.

Виконроб, хоч і знав, що Запорожний уже не директор, чомусь звертався до нього.

Каїтан злився:

— Теж мені церемонія. Пообливалися водою і раді.

— Так, ми раді, Степане Стратоновичу, — Запорожний аж змінився на лиці. — А для вас це не радість?

Каїтан відвернувся.

— Спасибі вам за такий дорогий подарунок, — подякував Запорожний робітникам. — З вашого дозволу хотів би я подарувати цей колодязь... Марині Гомон... на щастя.

Всі заплескали в долоні. Марина витирала сльози:

— Не заслужила я такої честі.

— Заслужили, Марино. — Запорожний набрав повне відро води і подав їй. — І віднині будемо називати цей колодязь «Гомоном».

Марина вклонилася людям і з повним відром пішла до хутора.

— Куди ж ти, Марино?!

— Куди?!

— На розсадник... полити треба, хоч трошки...

На цьому й скінчилося Парамонове й Маринине весілля. Всі, хто лиш був на хуторі, брали відра, бідони, діжечки й носили воду на розсадник. Генералу Чоботарю і Запорожному дістався старий погнутий бідон, нести його було незручно, але Дмитро Корнійович не хотів поступитися місцем Ількові Сторожуку, який з усім взводом теж носив.

— Ти коли їдеш, Іване? — спитав Чоботар, поливаючи тендітні сіянці.