Читати книгу - "Перший спалах"

кажучи, бабуся не любить транспорт. Вона думає, що від нього бувають проблеми з ногами. Ну от, знаєш, коли багато сидиш на місці чи возишся в машині, то ноги кам’яніють. Це вона так каже. А ноги у неї здорові. І дуже сильні. Знав би ти, як я за нею сумую... Вона — моя бабуся — ніколи не сидить на місці. Як ти думаєш, чи може присутність іншої людини впливати на наші сни? Я кажу: може. Ти не уявляєш, що мені сниться, коли вона повертається. Жаль, що це буває так рідко... Але я тоді дурію від щастя. Бо вона вчить мене усьому гарному, що вміє сама. А вміє вона багато, повір... Ось, наприклад, знає, якими травами що лікувати. Або як розкусити людину. Ну, не так, як горішок, а трохи по-іншому... Ніби просвітивши рентгеном. Коли я була маленька, то багато плакала за татом. Він пішов, коли мені було чотири. Я не знаю, чого... Але мені було погано без нього. І Миркові було погано... Мирко — це мій старший брат... Так-от, я багато плакала і не хотіла їсти. Худла просто на очах. Мама дивилась на це — і теж починала плакати. Бо не могла змусити мене хавати. Не допомагали ні прохання, ні погрози. На цукерки і мандаринки я не велась. А потім приїхала бабуся — і все змінилось... Я тоді вперше її побачила. Важко сказати, що саме було тоді в мене в голові, але перше враження про неї запам’яталось на все життя... Це були кольори, багато-багато бурхливих, вируючих кольорів — і світло. Від нього ставало добре і тепло. Хотілося спати... Потім — бути... Потім — рухатись... А якось я поїхала з нею до моря... Уже пізніше, коли мені виповнилось десять. Після того я почала розуміти дорогу і кайфувати від неї. Коротше кажучи, бабуся навчила мене жити.»

«От, чувак, я часто бачу сни. Карколомні. Кольорові. Це прикольно, коли можна ходити догори ногами чи бачити, як твої пальці перетворюються на макарони. А ще краще — на желейних черв’ячків. А ще я люблю говорити з котами. В реальному житті вони ніфіга не розуміють, що ти їм кажеш, а тільки дивляться на тебе, мурчать або намагаються відкусити ніс. А от уві сні вони тобі відповідають. Скажи, ти коли-небудь хотів собі котяру, який вміє не тільки мурчати і сцяти по кутках, але й розмовляти чи навіть бухати?»

«Я їх всіх люблю... Усі-усіх... Ось дивись, Мирко — це мій братик. Він дуже дурний, хоч і геній. І це добре. А ще є Вінт. І він — художник. Офігенний художник, таких тепер майже нема. От що значить — руки з правильного місця. Від його картин реально шторить. Ти мусиш це побачити... Вінт класний і завжди п’яний. Мені іноді здається, що він трохи притрушений, але пофіг... Коли він п’яний, то дуже щасливий. Хоча... Ми усі тоді щасливі. От лежиш собі такий в дрова — і тобі д-о-обре! Особливо, коли поруч твої друзі — такі ж самі обдовбані чувачки. Нє, ми не бухаємо цілодобово, ти не думай. Але коли вже доводиться, то нормально так... Ну і що, правда? Ми ж усе одно нікому не шкодимо. Просто валяємося на дивані чи на килимі і сміємося. Ну... Це як така собі секта щасливих людей. Ну там, знаєш, хворіти на життя, вдихати його разом із димом, пропускати крізь цигарки і легені, запивати вином. Що, пафосно? А як тобі таке? Ми п’яніємо від життя, ми ловимо від нього наркотичний кайф, нас гребе і накриває хвилями ейфорії — з головою накриває, шалено і безповоротно. А ще ми постійно сміємося, сміємося з усіх і кожного, бо тільки сміхом можна заглушити страх. Ще більше пафосу, бачиш? Я ж попереджала!»

«Пафос пафосом, але я кажу правду. Думай, що хочеш... Коли я кажу про страх, то маю на увазі всіляку стрьомну фігню. Чого ми боїмося? Я й сама не знаю. Кожен із нас боїться, страх живе у його серці, десь глибоко на дні, десь там, куди ми ніколи не заглядаємо. До пори, до часу, розумієш? А потім виростає — і починає задовбувати. Він жере наші ілюзії, якісь забуті мрії і нездійснені бажання. Це огидно... Ну так, знаєш... Фу. Він поїдає нас роками, підгризає, підточує, розростається, ніби якась ракова пухлина. Він підкрадається до нас порожніми ранками і самотніми вечорами, коли ми їдемо в переповненому автобусі чи п’ємо чай перед сном. Він ходить за нами по шумних вулицях, чатує в безлюдних коридорах і — тільки уяви собі — навіть підглядає у душі. Ти б хотів, щоб хтось дивився, як ти собі миєш...? Ну, неважливо, що саме миєш, але от сам факт, що хтось це бачить... Або коли ти сидиш на унітазі. Чи ще щось таке... Страх — це ніби паразит... Бо він думає з нами, він дихає з нами і пожирає нас, поки ми спимо. Хоча ні, наш страх — це вірус. Вірус, від якого не втекти. А єдині ліки проти нього — сміх.»

«Ми з Мирком — це парочка ідіотів, що просто ловлять кайф від життя. Ми розуміємо одне одного з півслова... Хоч він і дурний, я вже це тобі казала. От, наприклад, коли він починає вимахуватись, я його лупцюю. А потім він лупцює мене. Бачиш синець? Це я зі стільця гепнулась, бо він стягнув мене за ногу — хотів до компа добратися. Але я все одно люблю свого брата. А він любить мене. А ще він геній. Бачив би ти, з якою швидкістю він генерує нові ідеї!»

«Давай поїдемо кудись. Пофіг куди, тільки щоб не стирчати в чотирьох стінах. Мені набридло... Школа — хата, школа — хата... Та скільки можна? Однокласники — дауни, лізуть мацатись і біжать до директора, бо дістають по морді. А потім мене відраховують на тиждень, ага... Мамі, чесно кажучи, глибоко пофіг, але директор починає їй надзвонювати, набридати... Міг би вже й запам’ятати, що вона все одно ніколи не бере трубку. Коротше кажучи, повітря хочу... Свіжого, морського... А відсутність руху — це зло. З ним треба боротись. Бо якщо