Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

— Усе нормально, — сказав він. — Відведімо його до авта.

Вони провели мене навколо будинку, униз садовою стежкою до поліцейського автомобіля, припаркованого двома колесами на тротуарі навпроти парадного входу. Один відчинив задні дверцята й притримав мою голову, щоб я не вдарився, допоміг сісти. Важко сідати в авто зі скутими кайданками руками.

Другий полісмен стояв трохи віддалік на тротуарі й розмовляв з середнього віку чоловіком у піжамі й халаті, поли якого лопотіли на вітрі. У вікні будинку позад нього стояла бліда жінка. Чоловік розмовляв, жваво жестикулюючи. Полісмен кивав головою, щось записував у маленький блокнот, потім вийняв мобільний телефон і набрав номер. Сусід глянув на мене, навіть нахилився трохи вперед, щоб краще бачити. Я інстинктивно відвернув голову. Перший шок поступово минав. Я не боявся і не хвилювався — поки що. Просто ситуація видавалася мені вкрай неприємною.

Обидва поліцейські сіли в авто, голосно хряснувши дверцятами.

— Поїхали! — сказав той, що сидів на пасажирському сидінні спереду.

— Гаразд. Роздобув дані?

— Так. Я залишив номер телефону сусідові.

— Послухайте, — озвався я. — Доки ми ще не від'їхали, поверніться у будинок і заберіть ноутбук… він стоїть…

— Замовкни! — урвав мене полісмен за кермом.

— Але це важливо! Я не є злодієм, я — адвокат і…

— Замовкни! — знову прикрикнув полісмен. — Усе пояснюватимеш у поліції, а тепер заткни пельку!

Я замовк. Вони не бажали мене слухати. Я зрозумів, що час подумати про себе. Трохи згодом я зробив ще одну спробу.

— Можу я щось сказати, а ви не затикали б мені рота?

На передньому сидінні захихотіли. Я сприйняв сміх за дозвіл і заговорив так повільно, лаконічно й виразно, як тільки міг.

— Мене звати Мікаель Бренне. Я адвокат. Прошу вас зателефонувати Сонцесяйному… Брейвікові з департаменту боротьби з наркотиками.

Полісмен на пасажирському місці обернувся.

— Що йому казати?

— Розкажіть, хто я і що сталося.

— Надворі глупа ніч.

— Просто зателефонуйте, я гарантую, він не розсердиться.

Сонцесяйний, здається, таки розсердився. Червоне обличчя, розчухране волосся, криво застебнута куртка. Він метав з очей блискавиці, побачивши мене. Але він приїхав, і це — найголовніше. Не знаю, що він сказав поліцейським, які привезли мене, але, заїхавши на подвір'я управління поліції, ми не пішли досередини оформляти затримання, як це зазвичай буває, а далі сиділи в авті. Чекали на Сонцесяйного…

Він відвів мене набік, щоб ніхто не міг нас підслухати.

— Якого дідька, Бренне?

— Мені трохи не пощастило…

У погляді Сонцесяйного не було ані крихти розуміння.

— Йому не пощастило! Я чув, ти вломився до чужого будинку. І тепер ти розраховуєш, що я заради тебе витягуватиму гарячі каштани з вогню?

— Я вломився до будинку Ніни Гаґен, — тихо сказав я.

Сонцесяйному наче мову відібрало.

— Ніни Гаґен?

— Так.

— Ти ж не проговорився, що я тобі допоміг… зібрати на неї інформацію?

Я докірливо глянув на нього.

— Нікому нічого не казав і ніколи не скажу. Але я дещо знайшов. Дуже важливе. А ще я зовсім не хочу потрапити між ваші поліційні жорна чи опинитися у камері, де міг би зустріти своїх клієнтів. А ще в понеділок суд у справі Ганса Ґудвіка.

Сонцесяйний зітхнув, вигляд він мав стражденний. Потім підійшов до полісменів, спершу тихо їм щось сказав, тоді підвищив голос, збуджено жестикулюючи. Поліцейські стенули плечима й поїхали геть.

— Ходи зі мною, — сказав Сонцесяйний.

— Куди?

— Нагору, у мій кабінет.

— Може, спершу знімеш кайданки?

— Я залюбки змусив би тебе ще трохи їх поносити, — жовчно буркнув він, але послухався мене.

— Ні, ні, і ще раз ні! — потрусив він головою. — Це не так просто!

— Чому?

— По-перше, патруль вніс у рапорт твоє ім'я, тебе застали на місці злочину. По-друге, ти добре знаєш, що я не можу видати дозвіл на обшук, я не юрист.

— То зателефонуй черговому!

В управлінні завжди чергує поліцейський юрист.

Сонцесяйний знову похитав головою.

— Сьогодні чергує Самдаль.

— O-o-o…

Я знав, що він мав на увазі. Самдаль був найжовчнішим, найзлобнішим та найнезговірливішим ад'ютантом поліції в усьому світі. Він ненавидів адвокатів взагалі, а мене — чи не найбільше.

Сонцесяйний схопив телефона.

— Кому телефонуєш? — запитав я, але він тільки відмахнувся, заговорив у слухавку.

— Вибачте, що турбую… Це — Брейвік, нарко-департамент. У нас тут ситуація…

Кілька секунд