Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— І на яку ж таку хворобу страждає ваш симпатичний опікун? — зі сміхом запитала Заріна Віолу. Та трохи зашарілась, але відразу ж знайшла, що відповісти:

— Точний діагноз я ще не встановила, це потребує трохи часу. Ще, можливо, не проявились всі симптоми хвороби. Але якщо я можу залишитись тут хоч на тиждень, я поставлю на ноги і вилікую цього доброго чоловіка.

— Та будь ласка, залишайтесь скільки забажаєте. Я приставлю до вас особисту служницю та покоївку, щоб ви не забували за іншими справами про цього сера ні на хвилину. І, можливо, лише одна ваша присутність вилікує його, задумайтесь над цим, — сказала Заріна, наливаючи у свою чашку суп із куріпки.

Сер Джонатан піклувався про свою леді, як про малу дитину. Власноруч наклав їй страв, вложив у руку ложку і, зазираючи у очі, запитав, коли вона спробувала, чи смачно, та що він ще може для неї зробити. Харольд тільки підморгнув дружині та, нагнувшись, прошепотів на ніжне вушко:

— Видно з усього, що у них все складається добре. Наш другий батько з першого погляду закохався по самі вуха і скоро будемо мати ще одне весілля, якщо, звичайно, леді Віола погодиться. Але, судячи з її рум’янцю та блиску в очах, вона буде не проти. Велике тобі спасибі від усієї чоловічої половини місцевого населення, яка дуже за нього хвилювалась. Яким би чином ще віддячити Джону? Здається, придумав!

— Що?

— Потім скажу.

— Ні, зараз.

— Твоє терпіння, як завжди, винагородиться, але пізніше, обіцяю, — і, поцілувавши Заріну у пальчики на обох руках, Харольд повернувся до других молодят, що не зводили одне з другого очей.

Повечерявши, всі розійшлись по своїх покоях, жваво обговорюючи сьогоднішні та прийдешні події, головною темою яких був сер Джонатан та леді Віолетта.

Харольд з дружиною, зайшовши до себе, теж про них заговорили. Про те, що вони надзвичайно гарна пара і дуже підходять одне одному, бо мають схожі характери — відкриті, сором’язливі і доброзичливі.

— Я думаю, їм буде добре разом, — сказала Заріна, розчісуючи на ніч своє довге блискуче шовковисте волосся та натираючи його шматком шовкової тканини аж до іскор.

— Я теж так думаю. І ще хочу тобі сказати ось що. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що після того, як померли мої батьки, мене виховував двоюрідний брат моєї матері. У нього на вихованні була ще одна сирота, зовсім маленька дівчинка — Джоанна, зараз їй близько вісімнадцяти. Вже навіть будучи королівським пажем, я старався не втрачати з дядьком зв’язок. І нещодавно, перед самою зустріччю з тобою, дядько передав мені лист, у якому повідомив, що Джоан все ще біля нього і поки що без пари. Так от, у мене виникла ідея взяти Джона та Хью з собою, коли поїду спочатку до короля, а потім відвідаю і дядька. Джона я познайомлю з Джоан, а Хью може собі підшукати пару серед королівських фрейлін, і якщо йому хтось сподобається і він захоче з нею одружитись, ми його відпустимо, правда?

— Правда. Кохання — то святе почуття, особливо якщо воно справжнє!

— А Джоан потрібен саме такий чоловік — чесний, добрий, відкритий та душевний, бо й вона така.

— А коли ж ти збираєшся їхати? — схвильовано запитала Заріна, ховаючи раптом ставші вологими очі.

— Вже, мабуть, скоро. На мене і так чекає сувора догана і вже, напевне, шукають. Просто ніхто не знає і навіть не здогадується, де я можу знаходитись. Я навіть дядькові не зізнався, щоб не зіпсувати наше весілля нежданими візитерами від короля, хоч я більш аніж упевнений, що він би не проговорився, та на всякий випадок перестрахувався. Але ти не хвилюйся, вже якось викручусь, я там на хорошому рахунку і таких лицарів надзвичайно цінують.

Чорноока красуня підійшла до ставного вродливого чоловіка та потонула в його обіймах. Тільки проміння нічного світила грало на їхньому темному волоссі. І ми точно знаємо, що у них, сера Джонатана з леді Віолою, все буде добре, як і у Хью та Джона з Джоан, бо Харольд та Заріна за цим прослідкують.

— Ромо, Тасю, вставайте. Прийшов час повертатись додому.

Діти разом відкрили очі і побачили перед собою Зіба та Заб, що схилились над ними, широко посміхаючись. Позаду доброзичливих дріодців, на злітному майданчику, який невідомо звідки тут узявся, як і все на Дріоді, що діти бачили за свою подорож, височів той самий зореліт, на якому вони прибули сюди.

— Вставайте, бо ще багато треба вам сказати, а часу залишилось обмаль.

Протираючи кулаками очі, брат з сестрою намагались не пропустити ані слова, нашорошивши вуха.

— Ну що, готові слухати?

Роман з Тасею дружно закивали головами, бо говорити вони не могли. Горло стис спазм, а непрохані сльози стояли в очах, готові ось-ось скотитись.

— Не треба, це ж не остання наша зустріч. Ви ще не раз відвідаєте Дріоду, а ми Землю, так що не встигнемо навіть скучити одні