Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

граціозній і простодушній позі вона нагадувала слухняну й розумну дівчинку. Севілла усміхнувся. Глибоко вдихнув повітря, затамував у собі п’янкий, майже захлинаючий порив радості, саме радості, а не бажання, гордої радості, що, мов птах, зривалася уверх. Але Севілла відав, що існує грань в усвідомленні свого щастя, яку не слід переступати, коли не хочеш зруйнувати його. Йому стало легко, він почував себе добре і водночас боявся відчувати себе надміру щасливим. Здавалося, що він купається в сонячних променях, то лине понад верхів’ями світу, коли загоряється день. Краса її статури, сподівання й безмежна радість! Далі не міг більше стримати себе, щастя нараз хлюпнуло через край, захлинуло його. І Севілла засміявся. Ну, звісно ж, треба сміятися, лукавити й за допомогою сміху повернути собі почуття напівщастя. Завжди в житті є щось розважливе, навіть абсурдне. Він почував себе щасливим, бо Арлетта чистить зуби. Сміявся. Відчував якусь невірогідність цього сміху й неможливість стриматися більше, ніж мить, на такій вершині життя. Людям завжди властиво переходити з одного стану в інший — сміх розмаює тугу, одержимість тамує сміх, ніжність позбавляє від одержимості. Мить шаленого щастя не можна зупинити, хтось тримає вас ззаду за плечі й штовхає вперед: йди, йди, йди!

— Чому ти смієшся? — запитала Арлетта, схилившись до дзеркала.

— Ти схожа на маленьку слухняну дівчинку.

Вона озирнулася, подивилася на нього, вловивши його погляд. Гаряча хвиля залила все її тіло, і Арлетта й собі засміялася.

— Так, я слухняна, — відповіла вона, захлинаючись від сміху.

Арлеттина голова лежала на його рамені. Севілла витягся горілиць, доторкаючись до матраца кожним своїм розслабленим м’язом. Простяг правицю й загасив світло. Запанувала тиша. Севілла дихав тихо й спокійно, Арлетта подумала, що він задрімав. Однак коли він знову озвався, то таким звичайним тоном, мовби відновив щойно перервану розмову.

— Якщо росіяни не замилюють очі, — лунав його чистий і рішучий голос у тиші. — якщо їм справді вдалося використати в рибальстві сотню дельфінів, тоді, либонь, вони досягли більшого, ніж ми думали, в спілкуванні між людиною й твариною. Навіть коли відкинути їхні розмови про індивідуалізм і капіталістичну «боротьбу за життя», що спонукала нас, бідолашних американців, зосередити тої зусилля на єдиній парі дельфінів, проте доводиться справді визнати, що ми майже нічого ще не досягли, навчивши розмовляти двох дельфінів. Нам лишається налагодити мовний зв’язок з усім поріддям або ж принаймні з двома-трьома десятками дельфінів. Та хай йому грець, хіба я знаю, як мені бути, аби розшукати ключі до розв’язання цієї проблеми.

* * *

Розмова Бі і Фа з професором Севіллою.

Понеділок, 8 березня 1971 року, 10 годин ранку.

(Примітка професора Севілли: Я не бачив Бі і Фа від п’ятниці, 5 березня. Побачивши мене, Фа виплигнув з води, кілька разів плеснув по ній хвостом і радо засвистів. Бі трималася трохи осторонь, мовчазна й неприязна, майже не дивилася на мене).

Фа. На, де ти був? Де ти був?

С. Добридень, Фа!

Фа. Добридень, На! Добридень, На! Добридень, На! Де ти був?

С. Добридень, Бі.

Бі. Добридень, На. (Бі повільно закружляла посередині басейну в напрямку стрілки годинника. Щоразу, коли пропливає повз мене, крадькома зиркає в мій бік, але мовчить і не наближається. Фа коло берега, за крок від мене, він збуджений і привітний. Коли я наблизився, дельфін вдався до свого звичайного грубого жарту: намочив мене з ніг до голови).

С. Я їздив відпочивати з Ма.

Фа. Відпочивати? Хочеш сказати — спати?

С. Відпочивати — означає нічого не робити.

Фа. А тут хіба ти не відпочиваєш?

С. Не завжди.

Фа. А там, куди ти їздиш, відпочиваєш?

С. Так.

Фа. Де це?

С. На березі моря.

(Бі перестає кружляти, уважно слухає, але не наближається).

Фа. Тут море також поряд. Іноді я чую, як хлюпають хвилі. А коли я куштую воду, вона пахне іншими тваринами.

С. Я пояснював тобі: під час припливу ми підіймаємо засувку, й вода з моря наповнює басейн.

Фа. Так, я знаю. Я не забув. Я нічого ніколи не забуваю. Мені дуже подобається морська вода й запах морських тварин.

С. Бі, ходи-но сюди!

(Бі зреагувала не зразу. А коли послухалася, то замість того, щоби підплисти прямо до берега, вона зробила кілька невеликих вихилясів, щоб показати свій поганий настрій).

С. Бі, що з тобою? Ти гніваєшся?

Бі. Ти не сказав, що лишаєш нас.

С. Але це не вперше. Перед прес-конференцією я залишав вас двічі.

Бі. Так, але ти казав, що залишаєш нас.

С. Гаразд, наступного разу я казатиму тобі.

Бі. Дякую, На. Там гарно, де ти був?

С. Дуже.

Бі. Що ти робиш, щоб нічого не робити? (Я сміюся, й Фа відразу імітує мене, глузливо подивившись на Бі. Бі кліпає очима, але мовчить).

С. Граюся з Ма, лежу на сонці та купаюся.

Бі. Ти мав би й нас узяти з собою.

Фа. Так, На! Ти мав би й нас узяти з собою!

С. Не можу, там немає басейну.

Бі. Де ти купаєшся?

С. У морі.

Бі. А акули?

С. Там, де я був, немає акул. Одначе, доки мене не було тут, ви не нудьгували, бавилися.

Фа. Авжеж, особливо з Ба[50]. Він дуже ласкавий. Інші теж ласкаві.

Бі. Мені дуже подобається Ба. Він завжди з нами. Купається з нами, грається, гладить нас. І розмовляє, розмовляє.

Фа. Він читав нам статті про нас. Але не хотів нічого пояснювати нам. Сказав: «Зачекайте на На».