Читати книгу - "Кілька років зими"

— Чуєте? Якесь скавуління… Не подобається воно мені. Зачекайте тут, а я перевірю, що там таке.

Пригнувшись майже до землі, він почав обережно ступати крок за кроком уперед. Інші залишились на місці. У цілковитій тиші було чути лише надривне гупання їхніх сердець та далекий чи то плач, чи то скигління. Поступово силует Гелія розчинився у темряві попереду. Минуло кілька довгих хвилин. Усі напружено чекали. Здавалося, це чекання буде вічним, а темрява довкола поступово поглине їх.

Раптом звідти, куди пішов Гелій, прогриміло кілька пострілів, почулося нелюдське ревіння, а невдовзі вони побачили у світлі ліхтарів самого Гелія, який щодуху біг до них, розвертаючись і стріляючи на бігу у когось зі свого помпового дробовика. Ще за мить вони розібрали його слова:

— Діставайте зброю! Швидко діставайте зброю! Стріляйте у них, стріляйте!

Інстинктивно підкорюючись цій вимозі, Іван і Григір дістали автомати, які підібрали на полі бою в пустелі. Гелій кількома великими стрибками опинився біля них і прохрипів:

— Це якісь страшні та небезпечні потвори! Стріляйте по них! Стріляйте у всіх, кого побачите!

І за секунду вони побачили із десяток великих волохатих істот. Іван зробив чергу зі свого автомата, слідом заторохтів автомат Григора. Кілька істот прямо у стрибку зависли у повітрі і впали на землю, дико стогнучи і виючи. Інші неслися далі, невпинно скорочуючи відстань до друзів.

— Що це за потвори?!! Господи, ніколи не думав, що колись у житті буду стріляти з цієї штуковини! — заволав Григір, невміло поливаючи кулями простір перед собою.

— Напевно, якісь тунельні мутанти! Я наштовхнувся на них, коли вони гризли якесь смердюче падло. Раніше я не бачив таких потвор. Начебто і люди, але пересуваються на чотирьох кінцівках і далеко стрибають. Цільтеся їм у голову, так буде певніше! — гукнув Гелій, б’ючи майже без промаху зі свого потужного дробовика.

Невдовзі всі мутанти корчилися в агонії. Стрілянина стихла. Але Гелій зробив знак друзям, аби вони були напоготові. І він не помилявся. За мить вони почули нові завивання й рикання. Потвор, певно, цього разу було набагато більше.

— Готуйтеся! Вони знову ідуть. Але стріляти лише за моєю командою! І пам’ятайте, краще цілитися одразу в голову, — прокричав Гелій.

Коли у світлі ліхтарів, які над головами чоловіків обома руками тримала Софія, знову з’явилися волохаті монстри, що страхітливо ревли і пересувалися кількаметровими стрибками, Григір несподівано опустив автомат і побіг уперед, підозріло нишпорячи у нетрях свого широкого пончо.

— Стій! Ти куди? Григоре, ти здурів, чи що? — крикнув Іван.

— Чекайте, друзяки, зараз Григір Заливаха раз і назавжди зупинить цих упирів! Ану, гидотні щури, скуштуйте ось це! — із цими словами він витяг з-під пончо велетенську зв’язку старовинних ручних гранат на довгих дерев’яних ручках, смикнув за мотузку, якою були з’єднані їхні запали, і жбурнув у саму гущавину потвор, які хижо вигинали спини й ревіли від збудження, бризкаючи слиною із вищирених зубастих пащ. Григір щодуху кинувся назад, обома руками затуляючи вуха під своїм широким крислатим капелюхом. За мить тунельне повітря розкололося від потужного вибуху. Все довкола освітилося рожевим полум’ям. Друзі попадали на землю, пригинаючись від уламків рейок, грудок землі, дерева і розірваних мутантів. Тунелем поповзла щільна завіса пилу і диму.

Коли трохи стихло і пилюка вляглася, вони підняли голови. Потвор більше не було. Попереду у тунелі вивищувався суцільний завал. Шляху вперед тепер не існувало.

— А ти, Григоре, виявляється, полюбляєш сюрпризи! — мовив Гелій, підходячи до великої купи каміння, землі і заліза. — Мутантів ти знищив, молодець. Але і шляху вперед ми тепер не маємо, адже ми так і не дісталися до другого перехрестя.

— Хе-хе. Зате на душі вже якось спокійніше… Цікаво, що ж то були за монстри? — сказав Григір, отрушуючи своє пончо.

— Поблизу цих тунелів є вугільні шахти. Люди казали, що кілька років тому у них завалило одразу кілька змін шахтарів, але вони вижили і пристосувалися до умов життя під землею. Можливо, це були саме вони, хто зна?

— І що ж нам тепер робити? — спитала Софія, притискаючи до себе дітей.

— Вихід один — повернутися до першого перехрестя, а там вже вибрати інший шлях. На жаль, тут, під землею, немає зв’язку з підпіллям, тому ми мусимо діяти далі самостійно. А ти, Григоре, наступного разу порадься з нами, — відповів Гелій і рушив назад.

— Не було часу на поради. Інколи я теж мушу ухвалювати швидкі рішення. Ні, ви тільки скажіть, хіба я неправильно вчинив?

Вони повернулися на перше роздоріжжя і вирішили все-таки звернути праворуч у надії, що ця дорога рано, чи пізно виведе їх до виходу в Світи. Повільно і обережно просуваючись уперед, десь за двадцять хвилин вони опинилися у великій просторій залі, посеред якої на рейках стояв старовинний паротяг із високою чорною трубою. Високо над ним світилася величенька діра у стелі, крізь яку пробивалося яскраве сонячне проміння. Підійшовши до локомотива, друзі почали з усіх боків оглядати його. Гелій видерся на самісіньку трубу і раптом схвильовано крикнув:

— Тут є зв’язок! Зараз я повідомлю Рема про наше становище!

Кілька хвилин він розмовляв по своєму телефону, потім довго слухав, що йому говорили у відповідь, і, нарешті, спустився до друзів.

— Значить так. Ситуація складна, оскільки ми втратили єдиний шлях, щоб вийти до Світів. Ми маємо ще один вихід, доволі примарний,