Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Зроблю все, що скажеш, — неголосно мовив він.

— От і добре, — відповів Гавриїл. — Отже, слухай мій план, виродку, і якщо він не буде виконаний, земля почне горіти в тебе під ногами…

Глава 19

Безодня

Грудка, ядуча, як жовч, піднялася з нутра, скипіла в горлі. Тепла солона крапля на язику, знайомий присмак смерті…

З цим він прокинувся від важкого, безпросвітного сну. Торкнувся губ, розтер між пальцями крапельку крові — боліла прикушена губа.

Поруч лежала Діана, здається, спала. Ні, не спала — дивилася потай з-під напівопущених повік, тремтять вії. Як давно вона не спить? Які таємниці стали їй доступні, поки він метався в сонному маренні, а з пересохлих губ злітали страшні слова?

— Не спиш? — насилу вимовив він.

— Ні, щойно прокинулася…

Ага. Щойно, а волосся вже зачесане… А може, вона взагалі ніколи не спить? У всякому разі, сам він ні разу не бачив цього: раніше засинав, прокидався пізніше. А засинав він тепер легко, варто лише торкнутися щокою подушки. Але чим легше засинав, тим страшніше було вночі.

От і сьогодні… Він чітко пам’ятав, що помер уві сні. І не тільки він — усі інші теж померли. Земля спорожніла, дерева й трави позбулися сили, висохли від чорного вітру, запанувала пустеля, але не жива, а мертва, остаточна, де навіть пісок розпадається на порох. Тільки величезні кам’яні істоти безцільно рухалися цією пустелею — повільно, неухильно. Були вони схожі на ожилі скелі, але не мали ні волі, ні свідомості, тільки дивне, невідомо ким навіяне бродіння енергії рухало їх уздовж осей трьох вимірів, що доживали останні дні…

— Треба сказати Дієві,— вислухавши, похмуро мовила Діана. — Він знає, що це означає…

— Скажеш сама?

— Ні. Він не показує мені обличчя.

— Тоді як? По телефону?

Вона весело засміялася, притягла його до себе, поцілувала в лоб. Він не опирався — нехай, тепер це все одно, ніякі поцілунки вже нічого не змінять.

— Пам’ятаєш Леонарда?

— Розпорядника на обіді?

— Так. Він пов’язаний з Дієм.

— І більше ніхто?

— Більше ніхто.

— Але чому він? У ньому немає нічого…

— Нічого особливого? — вона підняла брову.

— Так.

— Це видимість. Леонард — дуже значна особа. Він більший, ніж я. Можливо, навіть більший, ніж Геніус. Він — охоронець безодні. Дій довіряє тільки йому.

— Охоронець безодні? Якої ще безодні?

Вона подивилася на нього уважно, зітхнула, натягла ковдру на підборіддя, помовчала.

— Зробимо так, — промовила вона врешті.— Якщо ти сам про все здогадався, так тому й бути. Якщо ні — ще краще. Але говорити тобі я нічого не буду.

Він не відповів. Ображатися не варто, справа зайшла надто далеко, він і сам це розумів.

— А ти не думаєш… — голос зрадив його, став хрипким, чужим, Субота відкашлявся. — Чи не вважаєш ти, що Леонард усіх вас обманює? І переказує зовсім не те, що велить Дій?

Здивування спалахнуло в її очах, здригнулися довгі вії, під якими ховалася болісна таємниця.

— Леонард — і брехня? Неможливо! Та і як? Обдурити мене, навіть хіліарха — це ще можливо, але обдурити Дія… Кара буде жахливою.

Ну нехай. Неможливо — то неможливо. Що йому до того, врешті-решт…

Вони похапцем одяглись і вийшли в зарослий яблуневий сад. Ніч вони провели на скромній двоповерховій дачі, не дуже великій, але гарній, добре збудованій. Здавалося, цей будиночок, непоказний, пофарбований часом у кольори болота, може в разі потреби витримати облогу регулярної армії.

Звідки й чому виникло це дивне відчуття, важко сказати, але воно було сильним, дуже яскравим. Утім, кошмари теж бувають яскравими й правдоподібними. Зрештою, він і сам ще не вирішив, чи реальним є те, що з ним відбувається, чи це просто довгий сон, кома, якої можна позбутися лише розривом серця…

Краєм ока Субота вловив якийсь рух, повернув голову. З-за паркану, погойдуючись із амплітудою, немислимою для тверезої людини, дивився на них сусід — низенький п’яний мужичок у колись білій майці-алкоголічці, з фізіономією зморшкуватою і вдавано доброзичливою. Такі обличчя бувають у запійних, а зморшки ці не від горілки, а від постійних зусиль вирватися з обіймів зеленого змія.

Усвідомивши, що його помічено, сусід вітально підняв руку. Цього йому здалося мало, і він підняв другу, з’єднавши обидві кисті в дружньому потиску, мовби кажучи: «Наше вам, а ваше — не нам». Може, розгледів у Суботі товариша в нещасті, може, з п’яної дружелюбності. А, може, з усіма так вітався, не розрізняючи статі, віку та виразу обличчя.

— Сервет вашій милості, краса вашій честі! — прокричав сусід на весь сад іржавим, трохи навіть півнячим голосом.

— Доброго дня, дядько Гено, — відповіла Діана, анітрохи не здивована дивною формулою привітання.

Утім, і Субота не сказати щоб дуже здивувався. Знав, якими кривими закарлюками бреде іноді свідомість питущих, з яких бездонних і запорошених надр витягають вони ні з того ні з сього слова й манери. Дядько Гена цілком міг просто з ходу заспівати похабну частівку, а міг, навпаки, підскочити ручним тарганом і, тримаючи рукав на відльоті, галантно цілувати руки Діани.

— Це Юрій Олексійович, а це дядько Гена, хороша людина, — відрекомендувала чоловіків один одному Діана.

Так, тут не могло бути помилки — перед ними стояла хороша людина в усій красі. Хтонічне чудовисько з гебефренічними перепадами в настрої та з постійним браком закуски.

Субота чемно вклонився, не бажаючи заводити розмов. Хороша ж людина дядько Гена ще раз підняв руку, а разом з нею чомусь і ногу — треба думати, на знак глибокої пошани. Витримавши цю складну асану кілька секунд, він відновив статус-кво і, за давньою звичкою росіян-алконавтів, звернувся не до співрозмовників, а простісінько до Господа Бога як єдино здатного зрозуміти весь жар його грішної душі.

— Ані крихти з позавчорашнього ранку, — повідомив він просто в небеса, делікатно намагаючись дихати вбік.

— Ах, дядьку Гено, ви знову за своє,— насварила його Діана. — А даси вам грошей, то знову нап’єтесь і влаштуєте сеанс самоспалення.

— Ні синь порох! — твердо відповів сусід. — Ми не зороастрійці якісь і вже поготів не ламаїсти тибетського спрямування, лиш добрі християни.

— Ну гаразд уже, візьміть під ґанком чвертку. Але після того щоб не бешкетували!

Дядько Гена приклав руки до грудей у такому пристрасному пориві, що відразу стало ясно: швидше небо впаде на землю, ніж він стане бешкетувати.

Минувши хвіртку, Субота з Діаною вийшли з саду і опинилися на кривулястій сільській вулиці, вкритій вологою сіруватою багнюкою. Біля огорожі стояла машина Діани — старенька «Нексія»