Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

— То це через шок вона раптом опинилася в себе у вітальні і не знає, що поїхала в універмаг? Ти хочеш сказати, що остання річ, зафіксована її пам'яттю, — це те, як вона сидить у халаті й слухає балачку якогось причмеленого поца про те, як у Флорида-Кійз знайшли того психа, що повісив руку Крісти Маколіф на стінку свого барлога поряд із впійманим велетенським марлінем?

Роланд не відповів.

Вражена ще сильніше, Дама спитала:

— А хто така Кріста Маколіф? Вона одна з пропалих без вісти Вершників Свободи?

Тепер настала черга Едді не відповідати. Вершники Свободи? А то що за чортівня ?

Стрілець глянув на нього, і в його погляді Едді ясно прочитав: «Невже ти не бачиш, що вона шокована?»

Розумію, про що йдеться, друже ти мій Роланде, але це справи не міняє.

Я й сам був трохи не при собі, коли ти вдерся в мою голову, наче Волтер Пейтон під креком, але це не стерло мені пам'ять. І якщо вже вони заговорили про шок, його ще раз добряче довбонуло, коли вона в'їхала у двері. Він став навколішки над Роландовим нерухомим тілом, тримаючи лезо ножа прямо біля беззахисної шкіри горла… але насправді Едді не зміг би ним скористатися, принаймні не тієї миті. Він, мов зачаклований, дивився крізь дверний отвір, як прохід в універмазі «Мейсі» помчав уперед. Це знову нагадало Едді фільм «Сяйво», де вся картина розгорталася перед очима маленького хлопчика, що катався на своєму триколісному велосипеді коридорами того готелю, де мешкали привиди. Він згадав, як хлопчик побачив в одному з коридорів моторошну пару мертвих близнюків. В кінці цього проходу чекала значно прозаїчніша річ: білі двері. На ній був напис невеликими друкованими літерами: «Прохання брати тільки дві речі на одну примірку». Це точно магазин «Мейсі». Сумнівів бути не може.

Темна рука піднеслася вгору і розчахнула двері, а чоловічий голос позаду (голос копа, Едді міг сказати це напевно, бо чув у своєму житті немало таких голосів) викрикував погрози, вимагаючи зупинитися, бо виходу нема, вона тільки робить собі гірше, і в дзеркалі ліворуч Едді мигцем помітив чорношкіру жінку в інвалідному візку. Він пригадав, що йому тоді подумалося: «Господи, він її впіймав, це точно, але не схоже, щоби вона була дуже щасливою з цього приводу».

Потім картинка повернулася, і виявилося, що Едді дивиться сам на себе. Видовище почало стрімко наближатися до глядача, і йому захотілося затулити очі рукою, яка тримала ножа, бо зненацька відчуття, що він дивиться двома парами очей^ стало нестерпним, шаленим, він би неодмінно збожеволів, якби це не припинилося, але все сталося надто швидко і в нього не було часу.

Інвалідний візок в'їхав у двері. Він ледь-ледь пройшов — Едді почув, як маточини коліс скрегочуть об одвірок. У ту ж саму мить до його вух долинув інший звук: щільний, наче щось рвалося. Він викликав у пам'яті Едді одне слово

(плацентарний)

про котре він не міг як слід подумати, бо не знав, що воно йому відоме. Потім візок покотив у його напрямку втрамбованим піском, і виявилося, що жінка більше не виглядає божевільною, як сто чортів. Вона взагалі не була схожа на ту, яку Едді краєм ока побачив у дзеркалі, коли вже на те пішло, але саме це й не здалося йому дивним. Якщо тебе з примірочної Універмагу «Мейсі» раптом перетягують у якийсь глухий світ, Де певні омари сягають розміру невеликих собак коллі, від Цього може трохи перехопити подих. Щодо цього Едді Дін міг би запросто дати свідчення в суді.

Прокотивши ще близько чотирьох футів, вона зупинилася, та й то заїхала так далеко тому, що земля йшла під укіс, а пісок був щільно втоптаний. Її руки більше не розкручували колеса, як це, напевно, відбувалося раніше (якщо завтра ви, леді, прокинетеся з болем у плечах, то сміливо можете звинувачувати в цьому сера Роланда, кисло подумав Едді). Натомість вони міцно вчепилися за бильця крісла і не відпускали їх, поки жінка роздивлялася двох чоловіків.

Двері в неї за спиною вже зникли. Зникли? Не зовсім так. Вони наче склалися всередину, як шматок плівки, перемотаний назад. Це почало відбуватися саме тієї миті, коли магазинний коп ввалився у інші, прозаїчніші двері — між примірочною і рештою магазину. Він летів з розгону, гадаючи, що злодійка замкнулася зсередини, й Едді подумав, що зараз він неодмінно втелющиться в дальню стінку, але Едді не судилося це побачити. Простір зіщулився, коли двері, що поєднували два світи, зникли повністю, але перед тим Едді побачив, як усе на тому боці непорушно застигло.

Кіно стало нерухомою фотографією.

Залишився тільки подвійний слід від коліс інвалідного візка, який починався в піщаному безпростор'ї та простягався на чотири фути до того місця, де зараз сиділа власниця коляски.

— Будь ласка, поясність мені, де я і як сюди потрапила, — майже благально промовила ця жінка.

— Дороті, я можу сказати тобі тільки одне, — відповів Едді. — Ти більше не в Канзасі.

Очі жінки налилися слізьми. Едді бачив, що вона намагається стриматися, але марно. Вона почала схлипувати.

Розлючений (відчуваючи відразу і до себе самого), Едді повернувся до стрільця, який, хитаючись, звівся на ноги. Роланд пішов, але не до заплаканої Дами. Йому потрібно було підібрати ножа.

— Розкажи їй! — закричав Едді. — Це ж ти її привів, то давай, колися! — А за мить вже тихішим голосом додав: — І мені розкажи, як це так, що вона не пам'ятає, хто така.

4

Роланд не озивався. Відповів не одразу. Він нахилився, затиснув рукоятку ножа двома пальцями правої руки, тими, що залишилися, обережно переклав його у ліву й опустив у піхви, що висіли збоку біля однієї з кобур. Стрілець досі намагався осягнути розумом те, що відчув, перебуваючи в свідомості Дами. На відміну від Едді, вона опиралася, боролася з ним несамовито, наче розлючена кішка, з тієї самої миті, як він виступив уперед, і аж до моменту, коли вони вкотилися на візку в двері. Бійка почалася, щойно вона його відчула. Провалу в пам'яті не сталося, бо це вторгнення не було несподіванкою. Він пізнав це на досвіді, але зовсім не розумів, що відбувається. Її свідомість не відреагувала здивуванням на появу чужинця, в ній були тільки миттєва лють, жах і рішучість дати відсіч і викинути загарбника. Виграти цю битву, як він і підозрював, їй було не під си-лу, але це не завадило їй чинити пекельний опір.